Чому Україні не потрібна російська мова

В якостів аргументі на користь таких утисків наводять відсутність викладання російської у більшості шкіл, одномовне зовнішнє незалежне тестування (його складають лише українською), апелюють до великої кількості російськомовних сімей в Україні, які за 30 років незалежності не вивчили мову.

Як правило, в якості аргументів за двомовне середовище наводять успішні приклади Канади та Швейцарії. Мовляв, у них вийшло, і в Україні теж може вийти. Це ж так просто, каже Росія.

Та насправді з цим питанням все дуже складно. Аби це зрозуміти, варто звернутися до історії становлення двомовного середовища у нас.

Аби зрозуміти ставлення народу до російської мови, варто звернутися до історії мови української. Щодо неї існує два наративи. Перший — власне український. Він розглядає українську мову як питому для українського народу. Вона є окремою мовою, має свою історію, значні культурні надбання тощо.

На боці цього наративу стоїть мовознавство. Всім, хто вважає що українська мова не є природною для значної частини території України, раджу подивитися мовні атласи та карти. Це результати тривалих досліджень.

Другий наратив — російський. Він визначає саме російську мову як питому для багатьох регіонів України (зазначу, що це було досягнуто постійним переселенням росіян на терени нашої держави та русифікацією населення). Українську ж натомість розглядає як варіант російської (тут можуть бути такі різновиди: польський покруч російської, південна говірка, штучно вигадана мова тощо).

З огляду на таке тлумачення українська мова видається вторинною, менш розвиненою, аніж російська. Взагалі не мовою, а діалектом. Надалі таке тлумачення цілком самостійної народної мови призводить до різноманітних її утисків. Бо для прихильників цієї точки зору утиски української дозволяють загітувати населення перейти на більш досконалу російську. Це, мовляв, мова великої культури.

Питанням мови росіяни не обмежуються. Логіка така: якщо це не самостійна мова, а лише говірка, то народ теж не самостійний — це просто неосвідчені росіяни. А значить, вони не мають право на самостійність, волю, державу.

Цей другий наратив тривалий час мав державну підтримку. Спочатку — в Російській імперії, далі за радянської влади. Саме цим наративом послуговується частина проросійських політиків, яка роками проштовхувала закони про двомовність у Верховну Раду. І тут варто запитати: кому такий закон потрібен. Його покликання: спростити життя російськомовним людям, які з одного боку зневажають українську культуру та мову, а з другого — не бажають переїздити в РФ, де для спілкування російською є всі умови. Це головна причина.

В українському наративі російська мова давно вже отримала статус мови окупанта, а сама країна асоціюється лише з погрозами для народу та держави. І це не сталося 24 лютого 2022 року. Так було і в XVIII столітті, і в XIX столітті, в 30-х роках ХХ століття, і в 60-х, і пізніше.

Подібний статус мови сусіда дозволяє витіснити українську з культури, освіти, науки. Перш за все через те, що російську буцімто розуміє більше людей. І на таку аудиторію видавати книги, статті, дублювати фільми комерційно вигідніше.

Надалі ж саме через це поширюються тези про неспроможність українців створити щось вартісне. Той факт, що в певний історичний період їхні роботи послідовно забороняються, а надалі відхиляються або перекладаються задля більшої аудиторії, просто замовчується. І це пряма загроза для знищення власне українських сфер культури і науки та заміщення вартісних надбань вторинними російськими продуктами. І це дуже зручно до подальшого економічного та й політичного приєднання України до РФ.

І саме через таке становище російської мови в нашій державі розглядати питання про надання їй статусу другої державної недоречно.