Розмінування по-балканськи. Як у Косові українки стають саперками

Навчальні мінні поля. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

Одна з наших кореспонденток, котра нещодавно евакуювалася до Косова за спеціальною програмою для українських журналістів, відвідада відомий центр навчання саперів. Розмінування Косово тривало понад 20 років, і Україну чекає подібний період небезпечних робіт. Проте це не єдина паралель, яку наша кореспондентка знайшла між Косово, близько 23 років тому, та Україною сьогодні.

16.05.2022

Біля майданчика, що нагадує дитячу пісочницю, стоїть дівчина у військовій формі. В руках - міношукач. Вона зосереджено водить приладом над поверхнею. Почувши українську мову, підійшла, посміхнулася: “Я Анастасія, приїхала з центральної України. До війни працювала вчителькою. Тепер от опановую саперну справу”.

Анастасія була вчителькою, стала саперкою (1).jpg
Анастасія, саперка. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

Анастасія - одна з восьми українок, які навчаються у Школі знешкодження вибухонебезпечних предметів та розмінування MAT Kosovo EOD & ERW  в місті Пея. Сьогодні на флагштоку біля Школи майорить український прапор на честь української групи. Інструктори - майстри саперної справи, які займалися розмінуванням території після Косівської війни (1998 - 1999 р.р.).

Курс розрахований на три тижні. Навчальний день починається після сніданку. Спочатку теорія, потім практика. Мова викладання англійська з перекладом на українську. Заняття закінчуються після 16.00, але часто затягуються до 18.00 і довше, бо окремі теми потребують більше часу.

Поїздку на базу організував голова Асоціації газетярів Косова Джемаль Реджа. Разом із ним, а також громадським діячем Адемом Сулеймані та перекладачкою Оленою Лушаку ми вирушили з Приштини до Пеї, щоб побачити, як проходять навчання, та з'ясувати, чому молоді українки обрали цю небезпечну професію.

Дорога пролягає через передгір’я Балкан, де за тиждень відчутно додалося трав'яної зелені та лугових квітів. За вікном ідилія і спокій. Аж раптом, мов привиди зі страшного сну, виринають напівзруйновані будинки. Чорні діри незасклених вікон у будівлях без дахів безглуздо виглядають на тлі майже курортних краєвидів.

Зруйновані будинки в селі Яблоніца.jpg
Зруйноване село Яблоніца. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

“Це село Яблоніца. Тут раніше жили серби, це їхні будинки, - пояснює Адем. - У війну вони майже всі виїхали, лишились етнічні албанці. Серби навряд чи повернуться. Після того, що сталося, їх тут ніхто не чекає”.

Адем добре пам'ятає час, коли після розпаду Югославії з шаленою силою розгорілись військові конфлікти. Спершу Армія визволення Косова повстала проти сербської поліції та югославської армії. Потім сили НАТО бомбардували Сербію.

“Всі кажуть, що Америка зруйнувала Югославію. Але в розвалі країни винні Сталін і Тіто, а не США. Бо коли Мілошевича прибрали, його дружина та діти не виїхали до Америки, а чомусь залишились у країні”, - міркує Адем.

Він вказує, що багато росіян-добровольців воювали на боці сербів та постачали їм зброю. А за три дні до приходу миротворчих сил НАТО російські військові захопили міжнародний аеропорт Приштини.

“Тоді британські солдати сказали їм: “У вас є трохи часу, щоб звідси забратися”. І вони пішли. Ось тут, біля мосту, стояв блокпост росіян. Вони запитували у всіх, хто проїздив: “Сигарети, алкоголь є?”, - згадує Адем.

Так за розмовами минають півтори години шляху. За цей час місцевість кардинально змінюється. Сині гори, що височіли вдалині, підібралися ближче і набули темно-смарагдового відтінку. На гострокінечних верхівках біліють сніги. Там, за хребтами, вже Чорногорія. Ми ж залишаємось у Косові.

Форд Адема плавно гальмує біля воріт Школи. Нам назустріч виходить усміхнений адміністратор Арбен Чорай. Він проводить нас до павільйону, де тренуються курсанти. Подвір'я прикрашають доглянуті дерева та ошатні клумби. Якби не таблички з написами “Заборонена зона”, можна було б подумати, що ми на базі відпочинку.

Анастасія сканує заміновану ділянку.jpg
Анастасія, саперка. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

Анастасія, відклавши міношукач, охоче спілкується з журналістами. Зазначає, що спочатку думала, що навчання стосуватиметься лише профілактичної роботи та протимінної безпеки. Потім дізналася, що курс адресований операторам поля рівня 1-2. Ця градація компетентності дає можливість проводити пошук, бути лідером команди, забезпечувати технічне й нетехнічне обстеження мінного поля. І вирішила спробувати: якщо не я, то хто?

Анастасія зізнається, що до останнього не казала родичам, що готується їхати до Косова, бо знала, що ті будуть відмовляти. Але зараз уже змирилися.

“В ДСНС сказали, що жодна жінка в нашому місті не буде працювати в полі. Але приїду і зроблю порядок”, - ділиться планами моя співрозмовниця.

Вона не може стримати емоцій, коли розповідає про гостинність місцевих мешканців: “Ми для них чужі, а вони ставляться до нас, як до своїх. Коли я заводжу розмову, що страшно, бо літають ракети, що когось втратила з близьких людей, вони починають розповідати свої історії, точно такі, як у нас. І ти розумієш, що ти такий не один”.

Дійсно, в Косові добре пам'ятають війну. Після неї в країні лишилося близько 1000 ділянок, нафаршированих мінами, касетними бомбами та іншою мерзотою. Через це Косово називали “пороховою діжкою Європи”.

Смертельна небезпека під ногами.jpg
Навчальне мінне поле. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

“Навіть через 23 роки поспіль близько 55 місцевостей потребують розмінування, - каже Ідріс Кучі, інструктор EOD Школи MAT Kosovo. - Думаю, що в Україні, як і в Косові, в найближчі 20 років одними з найбільш затребуваних фахівців будуть сапери”, - прогнозує він і одразу показує, які різновиди смертельної зброї можуть десятиріччями таїтись у землі.

Особливо вражають крилаті ракети різних розмірів і конфігурацій. Деякі, розміром від пляшки мінералки до цукерки, викладені долі та пронумеровані. Непідготовлена людина може навіть не здогадуватися, що це - зброя. Дівчата ж розрізняють їх із заплющеними очима.

Розмова з курсантками під час перерви, фото Джемаль Реджа.jpg
Навчальний центр саперів. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

Наприклад, перекладачка Уляна через тиждень навчань на “раз” розпізнає протитанкову міну, фугас та інші види небезпечних боєприпасів. Але це її не радує.

“Якось увечері мене накрило: чому я в цьому розбираюся в свої 30 років? Чому я маю розрізняти ці грьобані термаки?”, - з сумом мовить вона.

До речі, батько Уляни служив у місії ООН в країні, де зараз перебуває вона.

“Все, що моя сім’я знає про Косово - це KFOR (міжнародні сили під керівництвом НАТО, які відповідали за забезпечення стабільності в Косово з 1999 року - Авт.) та війна. Тому я не могла сказати рідним, що поїду до Косова, але вони дізнались про це з новин”, - каже Уляна.

Вона підкреслює, що почуття обов'язку притаманне всім дівчатам із їхньої групи: “Ніхто не займається цим заради задоволення. І волонтеркою ніхто не займається для задоволення. У всіх, пардон, шляки трафляють від того, але що поробиш, війна”.

Марина, старший офіцер інженерної служби.jpg
Марина, саперка. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

Ще одна представниця військової династії - Марина, старший офіцер інженерної служби. Вона служить у Національній гвардії України, має звання капітана. Каже: “Це у нас справа сімейна. Тато служив прапорщиком і вийшов на заслужений відпочинок. Коли почалась війна, пішов до військкомату і став до лав захисників”.

Марина зізнається, що в мирний час навряд чи пішла б вчитися на сапера. Але зараз, коли Україна в біді, всі сумніви відкинула: “Це мій обов'язок. Якщо ця краплина моїх зусиль хоч чимось допоможе Україні, це буде добре”.

На перерві курсанти виходять випити кави. Під розлогим навісом сидить сіроока молода жінка: спортивна статура, бейсболка хакі, патріотичний манікюр із жовто-блакитним візерунком. Це Катерина зі Слов'янська.

Катерина зі Слов\_янська.jpg
Катерина, саперка. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

В 2014 році вона стала тренеркою з інформування про мінну небезпеку в Швейцарському фонді протимінної діяльності FSD Ukraine. Зараз керує групою з нетехнічного обстеження. Зізнається, що дуже любить дітей і мріє про власних, але зараз її місія - подбати про те, аби всі діти були в безпеці.

“Протягом восьми років ми виявляли на території Донецької та Луганської областей заміновані ділянки. Часто боєприпаси знаходили діти і гинули. Однак такої концентрації вибухівки, як під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну, не було”, - зазначає фахівчиня. Вона на власні очі бачила на вулицях Бородянки, Бучі та Гостомеля касетні боєприпаси та шматки тротилу.

Юлія забезпечує переклад з англійської на курсі.jpg
Юлія, перекладачка центру розмінування. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

До розмови приєднується Юлія, яка забезпечує переклад з англійської на курсі. Вона працює в програмі по розвитку Ай Ті спроможності Збройних Сил України, яка фінансується урядом США. Перед цим працювала на британських військових навчаннях Orbital.

У містечку під Києвом, де вона жила до війни, зараз безліч огороджених ділянок із попередженням “Заміновано”. На щастя, її будинок не постраждав, хоча були прильоти досить близько.

“Підвалу в нас не було, сиділи в кімнаті, яку визначили як найбезпечнішу. Собака сиділа в мене на голові. Евакуювалися з міста на дев’ятий день, коли в сусідню висотку влучила ракета”, - розповідає перекладачка.

А тим часом господарі знайомлять нас із лабрадором Соні, визнаною фахівчинею інженерно-саперної справи. Напевно, в Косові вона така ж популярна, як і пес-піротехнік Патрон в Україні. Соні має гострий нюх, який дозволяє виявляти вибухонебезпечні предмети.

Вольєр лабрадора Соні.jpg
Лабрадор-сапер. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

Кінолог Атзе Кучі розповів, що приїхала вона з Великобританії семимісячним цуценям, підготовленим для співпраці з саперами. Крім Соні, при Школі живе ще й кіт, ім'я якого з'ясувати не вдалося. Головне його завдання - ніжитись на сонечку та підставляти спинку для чухання. Кіт спокійнісінько ходить між муляжами бомб і всім своїм виглядом показує, хто тут головний.

Курсантки одностайно тепло відгукуються про своїх інструкторів. Свідчать, що ті не лише викладають те, що треба по стандартах, а й адаптують до українських реалій, дають більше інформації про боєприпаси росіян. Те, що на інших курсах проходять бігло, тут пояснюють детально. Кажуть: оце скинули біля Харкова, а це - біля Києва.

Після огляду павільйонів та спілкування з курсантами ми познайомилися з легендою Школи - інструктором Хекураном Дулою. Так само як і його колега Ідріс Кучі, він викладає саперну справу 23 роки. Працював не лише в Косові, а й у Камбоджі, Мозамбіку, Іраку, Кувейті, Шрі Ланка, Латинській Америці, Лівії. Стримано, без емоцій він перелічує назви країн, де знешкоджував міни. Те, що врятував мільйони життів, лишається за дужками.

Інструктори Ідріс Кучі та Хекуран Дула.jpg
Інструктори Хекуран Дула і його колега Ідріс Кучі. Косово. Травень 2022 (Фото: Людмила Макей)

“Я знайшов цю роботу в 1999 році, щойно серби пішли з території Косова. Ми були так само розбиті, як зараз Україна. Особливо сильних руйнувань зазнали Пея, Мітровіца та Джакова. Наше життя починалося не з “нуля”, а з “мінуса”. Я став сапером, тому що більше нічим було займатися. Не було роботи, підприємства зупинились. Думав: нічого, це на рік-два, розмінуємо територію і все. Престижна робота в офісах залишилась у Приштині. Але потрібно було годувати родину”, - згадує Хекуран Дула.

Він зізнається, що не одразу усвідомив значення своєї праці.

“Я побачив, що це дуже важлива робота, хоч і не така швидка. Начальству сподобалося, як ми працюємо, і нас почали посилати на тренінги, ми зростали як професіонали. Ми вже не молоді, щоб опановувати новий фах. На жаль, війни у світі продовжуються, і наша професія виявилась не тимчасовою, а постійною. Напевно, вона завжди буде затребуваною. Я щасливий, що можу зараз поділитися своїми навичками з українцями”, - зазначив інструктор.

Про росіян під час війни відгукується стримано: “Я знаю, що вони традиційно були проти європейського блоку. Крім того, вони були добрими друзями сербів, багато росіян воювали на їхньому боці”.

Ідріс Кучі, який стоїть поруч та уважно слухає нашу розмову, додає: росіяни в Україні роблять сьогодні те ж саме, що серби робили в Косові.

“Були пограбування, насильство, вбивства, обстріли та спалювання будинків. Ми вболіваємо за вас, але не маємо такої сили, щоб допомогти вам чимось більшим. Але робимо те, що можемо, і Школа саперів - один із видів цієї допомоги. Думаю, що Європа допоможе Україні перемогти, і ви швидко повернетесь до мирного життя”, - каже Ідріс Кучі.

Ми тиснем один одному руки, фотографуємось на пам’ять, знову тиснемо руки й обіймаємось. Я встигаю ще зробити декілька фото й покласти до кишені шершавий камінчик, на згадку.

…Повертаючись назад, ми майже весь час мовчимо. Назустріч несуться авто. Навколо квітнуть сади і виспівують птахи. На затишних терасах біля кафе люди п'ють каву, посміхаються та діляться новинами. Неначе й не було війни…

Newsletters