Редакторка, що стала волонтеркою: “Заподіяно стільки жорстокості. Я жалію, що не вмію стріляти”

Фото: Богдана Романцова. Світлина зроблена на Львівському залізничному вокзалі 28.04.22

Ми розмовляємо з Богданою по скайпу. Я сиджу в маленькій підсобці, де тітка мого чоловіка зазвичай шиє. Це єдина кімната у великому будинку, де тихо і ніхто не втрутиться в інтерв’ю. В будинку з п’ятьма спальнями нас живе одинадцятеро. Тут гамірно, але дружньо. І головне - жодних військових об’єктів.

У львівській квартирі, куди Богдана переїхала до своєї подруги, більш небезпечна ситуація.

“За стінкою помешкання, де колись жив Степан Бандера - головний ворог Росії, - сміється Богдана, - Тому ми всерйозно чекаємо, коли в нас прилетить російська ракета”.

Втім, російські ракети можуть влучити куди завгодно. За день до нашої з Богданою розмови вбивчий “Калібр” попав у СТО у Львові. Загинуло кілька людей.

Ми з Богданою подруги. До війни ми могли зустрітися в Києві, сходити на каву чи на пиво, безтурботно поговорити про нові книжки, обговорити улюблених авторів.

Зараз ми обидві - внутрішньо переміщені особи, делікатний термін, що означає людей, які залишили свої домівки через війну, але за кордон не виїхали. Нам обом пощастило зберегти свої роботи, я і далі працюю редакторкою на телебаченні, Богдана редагує книжки та читає лекції. Втім я додатково підробляю, пишучи статті, а Богдана - волонтерить на Львівському залізничному вокзалі. Вона нарізає бутерброди, готує каву та прибирає в наметі, де зупиняються люди, що тікають від війни.

Ми виїхали з Києва 25-го лютого, наступного дня після початку активної фази війни. Тоді неподалік від нашого будинку впав збитий російський літак. І ми з чоловіком вирішили, що залишатися все ж небезпечно”.

В машині їх було дві родини. А також - Богданин кіт та подружчині золоті рибки в банці з-під солоних огірків. Рибки не дожили п’ять кілометрів до Львова, померли від стресу.

Богдані, як і мені, пощастило. Ми не їхали внікуди, в нас був час зібрати речі, ми не тікали без документів з-під російських обстрілів, як тікають мешканці Маріуполя, Харкова, Херсона. Наші машини не проводжали дула російських танків, як проводжали жителів Бучі та Гостомеля.


20220429_114049.jpg
Фото: Богдана Романцова. Світлина зроблена на Львівському залізничному вокзалі 28.04.22

“Я відразу пішла шукати, де можу допомогти, - розповідає Богдана. - Найбільше руки були потрібні саме на вокзалі, тут Червоний Хрест України влаштував пункт прийому переселенців, які потягами їхали з усієї України на Захід”.

Я пам’ятаю фотографії тих потягів. Забиті перони, наповнені вщерть купе - розраховані на чотирьох людей, вони вміщювали в себе десятеро-п’ятнадцятеро. Люди, переважно жінки, діти та старенькі, спали в проходах. Їхали в повній темряві, світло не вмикали, щоб не привабити хижі російські літаки. Інколи годинами стояли в полі, перечікуючи обстріли.

Я лише читала про це в інтернеті. Богдана приймала їх - виснажених, розгублених, голодних. Вона була першою людиною, яка годувала їх, наливала солодкий чай чи каву. Підказувала, куди їхати далі.

“Ніколи не бачила, щоб в гарячі напої додавали стільки цукру,  - каже Богдана. - Вдень в нас іде 25 кілограмів цукру тільки на чай та каву. Але я розумію чому”.

20220429_104538.jpg
Фото: Богдана Романцова. Світлина зроблена на Львівському залізничному вокзалі 28.04.22

В перші дні на вокзалі панував хаос.

Ніхто не знав, що робити. Не було ніяких правил, процедур. Нам казали: люди мають сісти в автобуси, які йдуть до кордону, посадіть їх. Але автобусів було мало, а людей - все більше і більше. Ми змушені були робити рішення, кого посадити в автобус, а кого - залишити на вокзалі. І ніхто з нас не знав, чи приїде наступний автобус до кордону. Коли обираєш між двома жінками з немовлятами на руках - це дуже страшно.

Інформації також було обмаль. Які кордони відкриті? Чи пропускають поляки без закордонного паспорту? Де можна зупинитися, якщо не хочеш покидати Україну? Які області ще вільні, де ще немає російських солдатів? Тому вдень ми саджали людей на автобуси та різали бутерброди, а вночі - гуглили. Збирали інформацію самостійно, складали таблички, створювали документи, якими потім користували всі волонтери Червоного Хреста України, які працювали з нами на вокзалі”.

Але бутерброди все ж забирали левову частку Богданиного часу на вокзалі.

“Спочатку було дуже важко. Я приходила додому і півтори години лежала на дивані, не рухалася взагалі. Бо це дуже важка фізична праця, коли на холоді ти тягаєш великі баняки із супами, постійно ріжеш хліб, сир чи ковбасу, робиш багато дуже швидких рухів. Від цього спина просто відмовляла”.

Але згодом стало легше.

“Людей стало трохи менше, та й ми зорганізувалися краще. Знаємо, коли привезуть більше їжі. В нас вже є постійні постачальники. Є жінка, яка щоранку приносить три великих пироги. Є Діана, яка кожного дня приносить дві величезні кастрюлі каші, завдяки їй нам є, чим погодувати маленьких дітей”.


20220429_104350.jpg
Фото: Богдана Романцова. Світлина зроблена на Львівському залізничному вокзалі 28.04.22

Команда на вокзалі - інтернаціональна.

“Чимало поляків. Вони приїздять та їдуть, склад постійно змінюється. Багато британців. Є навіть один японець, який англійською може сказати лише “я не говорю англійською”. Як він доїхав до Львова, я не уявляю”, - сміється Богдана.

Коли я питаю в Богдани, що для неї найтяжче у волонтерстві, її обличчя змінюється.

“Дуже часто для людей, що виходять з потягів, наш намет - це перше місце, де вони можуть розслабитися. І вони починають говорити з нами, їм треба виговоритися. Багато хто починає плакати, відразу. Я можу тільки запитати, звідки ви, і жінка від цього питання починає відразу плакати. Або я даю комусь каву і кажу: “в нас ще є молоко, можете додати собі молока”. Від такого простого жесту людяності вона починає плакати, бо їй не вистачало, щоб про неї попіклувалися навіть таким простим способом. А декому треба виговоритися. Вони розповідають, як не пили три дні, бо води в підвалі в Маріуполі було мало, і все, що було, залишали дітям. Або жінка говорить, як вона з дитиною поїхала, а чоловік лишився в місті, і з ним немає зв’язку. Або мене питають: “Як мені знайти мою сестру, вона лишилася там, в Маріуполі, як мені її розшукати, до кого звертатися, підкажіть”. І ти ніяк не можеш їй допомогти. Найтяжче - це відчуття безпомічності та люті”.

Богдана робить паузу.

“Там заподіяно стільки жорстокості, стільки ненависті принесла русня. Я жалію, що не вмію стріляти. Якби я вміла - я не знаю, щоб я з ними зробила”.

20220429_092359.jpg
Фото: Богдана Романцова. Світлина зроблена на Львівському залізничному вокзалі 28.04.22

Я відчуваю Богданину лють як свою. Ми ненавидимо однаково сильно в цю мить, по обидві сторони відеозв’язку. Але я не хочу закінчувати нашу розмову з ненавистю.

“Тобі вдається читати зараз?”, - питаю я.

Мої спроби повернутися до улюбленого до війни заняття провалюються щодня. Книжки, колись найкращі мої друзі, здаються порожніми, надмірними та брехливими.

“Перші дні я взагалі не могла читати, - зізнається Богдана. - Умовність літературного світу, яка завжди мені здавалася привабливою, стала ворожою. Вона не мала ніякого стосунку до моєї реальності. Який взагалі сенс в художньому світі, якщо навколо помирають тисячі людей. Але поступово я повертаюся до читання. Не лише по роботі. Редагування - це робота. На щастя, тут навичка збереглася. Але й заради задоволення”.

Я слухаю Богдану, і мені стає легше. Не зважаючи на війну та смерті, на те, що ми обидві поки не можемо повернутися додому і говорити по книжки не по скайпу, а десь в київському кафе, ми не загубили себе. Страх та заціпеніння перших днів перетворилися на рішучість та бажання перемогти. Богдана продовжує щоранку вставати досвіта та їхати на Львівський залізничний вокзал, щоб зустрічати переселенців, пропонувати їм солодкий чай та бутерброди. А я можу вислухати Богдану та розповісти її історію та історії інших українських жінок, чиї життя змінила війна.

Newsletters