Про гру на виживання в Маріуполі

Тетяні Вовк вдалося втекти від смерті двічі.

09.05.2022

Вперше вона тікала від російських військ  в 2014 році з Донецька. Через вісім років їй вдруге довелося тікати від них, але вже з  Маріуполя. Жінка прожила  майже місяць в підвалі з восьмирічною донькою і восьмирічним сином та своєю родиною. На їхню вулицю Росія скидала бомби, біля будинку стріляли танки, а в дім приходили окупанти.

GS News: Тетяно, розкажіть про себе, звідки ви,  чим займалися , яким було  ваше  звичне життя до 24 лютого 2022 року?

Тетяна Вовк: Я народилася в Донецьку. До 2014 року вся наша родина проживала там. Я педагог, мій чоловік металург (працював на металургійному заводі ім. Ілліча та «Азовсталь» в Маріуполі)  Моя мати і дві сестри- теж викладачі, батько-військовий. 

 У 2014 році, коли розпочалася війна в Україні, в місто Донецьк зайшли так звані «ДНР»івці і ми вирішили поїхати з міста.

Я взяла свого шестимісячного сина і двох сестер ми поїхали місто Бердянськ. Ми думали, що згодом знову повернемося додому, але у зв'язку з загостренням військових дій зрозуміли, що в Донецьк уже не повернемося. 

Під обстрілами «Градів» я забрала свою маму, яка на той момент ще перебувала в Донецьку. Батько ще деякий час залишався у місті через батьків і не міг одразу виїхати.

По дорозі в Бердянськ в нашу сторону їхали російські танки разом з російським телебаченням. Нам якимось небесним чудом вдалося залишитися живими — російські військові стріляли по мирних жителях. Якщо  б ми там  загинули,  нас ніхто не зміг би знайти.

Так,  згодом ми всією родиною переїхали з Бердянська до Маріуполя і розпочали життя з початку…

Яким було  ваше життя в Маріуполі протягом восьми років?

До Маріуполя переїхала Донецька обласна адміністрація, чимало вищих навчальних закладів, військові і силові структури. За вісім років місто просто розквітло на очах: з простого провінційного містечка Маріуполь перетворився на чудове індустріальне місто біля моря з хорошою розвиненою інфраструктурою.

Спочатку було важко психологічно: не було роботи, житла, не було ні знайомих, ні друзів, ні колективу і привичного життя..  

Найважче було те,  що всі кошти на рахунках були заблоковані і ми не могли їх використати.

Ми жили в квартирі в якій не було навіть елементарних речей для проживання — меблів і посуду.

Згодом, ми всі пішли на роботу і потроху життя почало налагоджуватись попри все…

photo_2022-05-08_15-47-01.jpg
Тетяна Вовк з дітьми (Фото надане авторкою статті)
У 2014 році росіянам не вдалося захопити Маріуполь і місто залишилося  підконтрольне Україні. Але війна продовжувалася. Вам не було страшно жити в Маріуполі, чому ви не поїхали подалі? 

У нас в Донецьку залишилися старенькі бабусі і дідусі. Їм на той час було 85 років. Ми за ними піклувалися. Якби ми виїхали далі, то доглядати за ними було б складніше. Жах восьми років в тому,  що люди звикли до обстрілів. Життя продовжувалося незважаючи на те, що поруч могли йти бойові дії.

Як жителі Маріуполя реагували на інформацію, яка почала в січні з'являтися в пресі про те, що Росія стягнула війська до кордону з Україною?   

Ми розуміли що війна може загостритися, але не до кінця розуміли масштабів російського вторгнення. Ми  думали, що постріляють і заспокоються. Ми не думали що росіяни застосують авіацію і скидатимуть бомби на міста і людей. Бо від такої зброї як « Град» чи «Піон»  можна спастися, а від авіаударів — ні. Ракети знищують все і всіх.

Опишіть ваш день 24 лютого коли Росія почала повноцінне і масштабне  військове вторгнення в Україну.

Вранці о 5:30 мені дзвонить мама і каже: «Тетяно підіймайся і підіймай дітей — у нас війна!!!» 

Я перші  секунди  не розуміла, про що вона говорить. А вже за кілька хвилин почула сильні  вибухи. Ми жили за кілька метрів від заводу ім. Ілліча, п’ять кілометрів від заводу «Азовсталь». Я взяла свою восьмимісячну доньку і восьмирічного сина, документи і ми виїхали до моєї мами, яка жила у центрі міста бо там є підвали, щоб заховатися від бомбардувань. 

Так наша родина з восьми людей: я з чоловіком, з двома малими дітьми, з двома сестрами та їхніми чоловіками і мамою жили майже місяць в підвалі. З 27 лютого у місті не було світла, газу і води.

photo_2022-05-08_15-47-04.jpg
Підвал (фото: надане авторкою матеріалу)
Аптеки і продуктові магазини вже були порожні. В чергах за їжею і водою ( інколи під час артобстрілів) можна було простояти 6 годин.  Російська ракета попала в « Метро» — звідти військові діставали продукти і роздавали людям. І все одно ми не розуміли в наскільки жахливій ситуації опинилися.

Починаючи з 9 березня, Маріуполь з кожним днем усе більше перетворювався на привида… Авіація безперервно скидала бомби на місто і людей. Вслід за авіацією обстрілювали з «Градів» і «Смерчів», за ними їхали танки, вслід йшли бойові піхотні машини — вся техніка яка  на той час була в росіян була задіяна. Росіяни рівняли будинки з землею.

У дім моєї сестри потрапив снаряд — будинок згорів повністю. На щастя, вони живі залишилися. Постійно обстріли, навколо дим і пилюка, в будинку сиплеться штукатурка і розлітаються осколки. Не розумієш, що відбувається та нічого не видно. Протягом двох тижнів такий жах відбувався постійно…

Біля нашого дому стояли 24 танки. В нас була  думка: якщо нас вб'ють, щоб хоча б усіх разом вбили — щоб ніхто нічого не бачив…

Кожні 15 хвилин ми чули вибухи. Наші діти навіть не вилазили з підвалів. Син постійно запитував в мене «Мамо я буду жити?» Мій восьмирічний син посивів  від пережитого і побаченого..

Найважче  було  дитині написати бейджик з контактами та інформацією. Я сину сказала, якщо з нами щось станеться, то ти береш свою сестру Вікторію  і скажеш людям, щоб допомогли вам.

Ми жили одним днем. Розуміли, що нам треба виїхати звідти. Ми опинилися в інформаційному вакуумі.  Не було зв'язку і інтернету ми не розуміли, що відбувається. Тим часом росіяни поширювали інформацію, що Києва вже немає, і України теж. 

16 березня був найважчий день, бо на нашу вулицю прилетіла ракета. У той момент я разом з хлопцями була на вулиці. Ми впали на землю і коли піднялися, то навколо нас нічого не було видно. Була тиша. В  перші хвилини я подумала, що може вже померла. Ми залишилися всі живі. На нашій вулиці від прямого попадання снаряду у дім загинула вся родина сусідів. Від удару вціліло три будинки, багато було трупів навколо.

На нашій вулиці жили кадрові військові російської федерації. Вони себе поводили жахливо.

Окупанти зачистили район — шукали по селі українських військових, будинки, де можна поселитися і речі, які можна вкрасти. Наш сусід віддав свій автомобіль українським військовим, щоб ті втекли. І уявляєте? Пізніше ці українські військові повернули сусіду автівку. 

Як вам вдалося втекти з Маріуполя?

Одного дня поки відбувалася ротація російських військових, нам вдалося на машині виїхати до Запоріжжя. 

Проїхали 20 блокпостів. Росіяни все обшукували навіть дитячі памперси, оглядали телефони.

photo_2022-05-08_15-46-52.jpg
Маріуполь (Фото надане авторкою статті)

Найстрашніші були блокпости кадировців. Вони нас не відпускали 40 хвилин. Я не знаю як би розвивалися події далі, якби не пляшка горілки, яку ми взяли з собою. Кадировець побачив алкоголь, про все забув і  відпустив. Я зрозуміла, що життя людини для них — це пляшка горілки, яка продається в кожному магазині.

Як розгорталися події уже в Запоріжжі? Що ви відчували?

По дорозі  ми побачили двох людей  і спочатку не вірили що це українські воїни… Ми всі плакали і навіть наші чоловіки плакали… Ми не повірили, що вдалося вибратися з пекла.

Там, в Маріуполі склалася російська рулетка — тільки на вибивання мирного населення. За два тижні місто було зруйноване вщент, стало містом мерців… Але поки там підрозділ Азов, то це — Україна!

Ми їх не кликали! Чому вони вирішили, що можуть вирішувати нашу долю і рятувати від чогось? Від чого вони нас врятували? Вони рятують від життя… Багато наших знайомих загинуло. 

Наш знайомий загинув — він ховався в драмтеатрі, на який росіяни скинули бомбу. Інший знайомий загинув, коли був в лікарні, яку теж розбомбили росіяни. Це жорстоко! Це по-звірськи….

Росія каже, що прийшла рятувати російськомовних… Чи утискалася російська мова в Маріуполі ?

Ето бред, что ущемлялса руский язик... Я — російськомовна, працюю в педагогиці та розмовляю виключно державною мовою. Але у своїй сім'ї, з членами родини, я спілкуюся російською. Це так як би ви приїхали в Америку чи якусь країну Європи, то будете спілкуватися на їхній державній мові (англійською чи іншою мовою), але коли прийдете до себе додому то будете спілкуватися на тій мові, на якій вам легше.  

Це штучно створений конфлікт. За 30 років незалежності нас постійно на цьому питанні зіштовхують лобами. Ми можемо розмовляти і на державній українській: і на російській. Якщо я з Донецька і розмовляю російською, це не означає, що я не люблю Україну. Я люблю Україну і я українка. В Маріуполі є багато переселенців з Донецька і Луганська, які свідомо вибрали переїзд в Україну. Я одна із них і пишаюся, що я донеччанка і що я — українка. Мова залишається яблуком роздору і спекуляцій. Вони кажуть, що «рускоязичних спасаєм» — вони не від чого мене не спасли. Они уничтожают…

Через Росію я двічі розпочинала життя з початку. Бо життя зруйноване в корінь. Все, що було відновлене другий раз знову зруйновано. Спокою немає ніде. Навіть тут у Франківську. Росія обстрілює ракетами і західну частину України.

Ви двічі втекли від смерті що вам допомогло вижити?

Сім’я. Якби в нас не було такої сім’ї, ми б не вижили. Один за всі і всі за одного! Я не уявляю якби я вижила, якби була одна. У мене є стимул — це мої діти!

Коли ми жили в підвалі, то ми собі заборонили сумувати і плакати перед дітьми. Ми робили фото... і на жодному фото ви не побачите що ми сумні чи заплакані. Ми на всіх фото посміхаємося. Ми  думали: якщо нас знайдуть мертвими і знайдуть наші фото, то нехай всі знають, що ми вірили і не здавалися…

Newsletters