Нові життя посеред смерті

Харківський обласний клінічний перинатальний центр. Березень 2022. (Фото: Яна Криленко)

Харків відчув всю силу російського наступу на Україну і досі перебуває під загрозою від обстрілів та авіаударів. Багато людей евакуювалися з міста, але деякі відчули потребу залишитися, включно з акушеркою-гінекологинею Яною Криленко. Її історію записала наша київська журналістка Олександра Амброз.

12.05.2022

“23-го лютого в мене був день народження. Приїхали діти, родичі, повечеряли, лягли спати, а зранку подзвонив син і каже: а ви що, нічого не чули. І 25-го я поїхала на чергування в лікарню.”

Про пані Яну я дізнаюсь від наших нових друзів - подружжя, яке живе з нами в будинку на Західній Україні. Ми втекли сюди від війни, ми з Києва, вони - з Харкова. Настя та Богдан працюють в айті-секторі, але в них повно знайомих лікарів. Одна із них акушерка-гінекологиня Яна Криленко, яка працює в Харківському перинатальному центрі і вже 32 роки приймає пологи. Не зупиняє її навіть війна.


“Наш пологовий близько до центру. Тут щодня по-різному ситуація. Буває, що долітає і до нас.”

Інтерв’ю з нею я записую по телефону, вона на чергуванні в перинатальному центрі. - “Особливо гаряче було на початку [війни]”.

Харків - одне з найбільш постраждалих міст України. Великий обласний центр на північному сході країни, півтора мільйони населення. До кордону з Росією - 35 кілометрів. Перші російські ракети полетіли на місто о п’ятій ранку 24-го лютого, а вже за два дні перші російські танки в’їхали на східний Харків. Щоправда, не затрималися там надовго. Відтоді і до сьогоднішнього дня Харків у частковій облозі, місто потерпає від обстрілів з артилерії, авіанальотів та обстрілів балістичними ракетами.

Люди почали масово виїжджати з міста, хтось - за кордон, хтось - на Західну Україну, як от наші нові друзі Настя і Богдан. Пацієнтів стало набагато менше, але й лікарів - також.

ezgif.com-gif-maker.jpg
Харківський обласний клінічний перинатальний центр. Березень 2022. (Фото: Яна Криленко)

“Геть мало вагітних, але тим не менш вони є. - розповідає мені пані Яна. В неї дуже спокійний виважений голос. - Певна підготовка до війни була, в нас хороший підвал, був запас медикаментів, апаратури. В нас в підвалі перебувають пацієнти. Якщо немає форсмажора, то пологи проходять в пологовому залі, але відразу після пологів мати з дитиною спускають у підвал.”

В операційній, за словами пані Яни, вікна закладені матами та затягнуті плівкою, щоб осколки скла не поранили ані лікарів, ані мати з новонародженою дитиною.

“Так само і операційна працює: якщо дуже гучно - в нас все прилаштовано у підвалі.”

Пані Яна каже: в підвалі за весь час війни в них народжували лише раз. Але лежать пацієнти все ж у підвалі. В нашому будинку на Західній Україні теж є підвал, але ми спускаємося туди лише на кілька хвилин. Повітряні тривоги в нашому містечку короткі. Я не уявляю, як у підвалах кілька місяців поспіль живуть люди - хворі, жінки після пологів. Крихітні новонароджені діти.

“З березня ми перейшли на графік: дві доби працюєш - чотири відпочиваєш.”

Так чергують, розповідає пані Яна, через те, що  Харкові зупинився громадський транспорт. Люди просто не можуть жити як раніше - їздити на роботу та з роботи двічі на день.

В день, коли я пишу інтерв’ю, з’являється новина - в Харкові розбирають трамвайні колії. Один з російських обстрілів знищив усі трамвайні вагони міста. Питаю в пані Яни, чи був день, коли вони боялися, що лікарню розбомблять вщент.

“В березні в нас {в лікарню} прилетіло. Схоже, був уламок якоїсь ракети, касетки {касетної бомби} чи щось таке. Розбило вікно кабінету УЗД. Слава богу, ніхто не постраждав.”


ezgif.com-gif-maker (1).jpg
Харківський обласний клінічний перинатальний центр. Березень 2022. (Фото: Яна Криленко)

Пані Яна говорить дуже рівним голосом, наче осколки касетної бомби прилітають в пологові усюди в світі, це частина роботи гінеколога - розрізняти на слух міни, ракети та бомби, оперувати чи приймати пологи в вологому підземеллі, де холодно та важко дихати.

“А так було, звичайно, трусило. Особливо, коли бомбили центр.”

Від перинатального центру, де працює пані Яна, до будівлі Харківської обласної державної адміністрації, куди 1-го березня влучила російська ракета, лише три кілометри по прямій. Востаннє центр Харкова бомбили зовсім нещодавно, 3-го травня.

Питаю пані Яну, чи не думала вона виїхати з Харкова, як зробили сотні тисяч харків’ян, зокрема, наші нові друзі Богдан та Настя.

“Діти поїхали в Кропивницький. Офіс сина евакуювали туди, і вони поїхали. В сина восьмилітня донька, і вони поїхали, там працюють, допомагають армії. А ми з чоловіком та мамою залишаємося. Звичайно, ми думали, щоб поїхати, тим більше, що і діти кричать постійно “виїжджайте!” Але ми подумали, що залишимося. Куди їхати? Ми тут потрібні. Нам є, куди їхати, є родичі на Західній Україні. Навіть сестри є в Парижі, кличуть туди. Але ми медики, ми військовозбов’язані. Навіть якщо нас ніхто не мобілізував, ми тут потрібні. Це ж не те, що ми собі ордени якісь вішаємо. Я не бачу конкретно для нас, що це вихід. Хочеться бути вдома.”


IMG-3bbcf8a75868e00a775867e40f159c1b-V.jpg
Яна Криленко, акушерка-гінекологиня. Харківський обласний клінічний перинатальний центр. Березень 2022. (Фото: Яна Криленко)

Між короткими реченнями пані Яна робить паузу. Мені здається, вона курить.

“Ми працюємо і вантажниками, і лікарями, мій чоловік розвозить лікарів на роботу, розвозить волонерську допомогу.”

“Коли дуже страшно, про що видумаєте, щоб вийти з цього стану, що вам допомагає?”

“Кожного разу по–різному. Думаєш, що ось зараз все закінчиться. Допомагає бути поруч із близькими, на роботі легко, тому що є, чим себе заняти. Тяжко, бо далеко від сім'ї, не розумієш, як там вони. Допомагає спілкуватися із друзями.”

Але страх в неймовірному Харкові, схоже, не затримується, як і російські танки, яких після прориву 26-го лютого в Харкові більше не було.

“Всі наші знайомі вже повилазили з підвалів, - розповідає пані Яна. - Перший місяць просиділи, а зараз всі повилазили. Я розумію тих, кому нема, де жити, вся Північна Салтівка, всі П’ятихатки {північно-східний та північний райони Харкова, які найбільше бомбили росіяни} - все в руїнах. Їм нема, де жити. Вони живуть в метро. І дівчат нам привозили в пологах з метро, з бомбосховищ.”

IMG-42d5ddafec7514eef36b391b445d22cf-V.jpg
Харківський обласний клінічний перинатальний центр. Березень 2022. (Фото: Яна Криленко)

Підвал, в якому народжуються діти та відпочивають після пологів жінки, який мені страшно уявити, зараз в моїй країні в центрі Європи, в двадцять першому столітті, повертається в нашу розмову знову і знову, як нічне жахіття, як дементор.

“В нас дитяча реанімація також в бомбосховищі, - говорить пані Яна. Її голос поступово змінюється. - Дітки недоношені теж народжувалися у нас. Жінки, що народжують, в нас дуже організовані зараз, не вередливі. Всі все розуміють.”

Волонтери дуже допомагають перинатальному центру, але, каже пані Яна, ніхто в лікарні не розслабляється.

“Зайвого нічого не буває, і те, що все є сьогодні, не означає, що все буде і завтра. Бо ми сподіваємося, що незабаром людей стане більше.”

“Люди повертаються до Харкова?”

“Так. Не можу сказати, що це масово, але вокзали не заповнені масово {на виїзд}. Всі, хто хотів поїхати, вже поїхав, тепер процес зворотній. Він значно, на порядки менший, ніж був в той бік, але тим не менш, щось рухається.”

Я питаю, чи постраждало вона від війни особисто. Чи не потрапила російська бомба і в її будинок (10 днів тому міський голова Харкова Ігор Терехов розповів, що росіяни знищили третину житлового фонду міста).

“28го прилетіло в двох з половиною кілометрах від мого будинку. З жертвами, з постраждалими.”

Йдеться про 28-ме квітня, коли російські солдати обстріляли селище Покотилівка на околиці Харкова. Тоді загинули 5-ро людей, ще 11 отримали поранення.

“Постійно громихає, постійно. Ми вже розбираємося. Якщо свистить, треба лягати. Бухкає, значить, наші. Це добре.”


ezgif.com-gif-maker (2).jpg
Харківський обласний клінічний перинатальний центр. Березень 2022. (Фото: Яна Криленко)

“Що б ви хотіли зробити, коли війна закінчиться?” - питаю я в пані Яни.

Мені здається, я чую, як Яна затягується цигаркою. Вона витримує дуже довгу паузу. Вперше за нашу розмову я відчуваю, як тремтить її голос.

“Хочеться передусити їх усіх. Щоб хтось за це відповів. Бо от сьогодні до нас о першій годині ночі приїхала чудова пара, дуже симпатичні чоловік з дружиною, молоді, красиві, з доношеною вагітністю. Вони ж мабуть не так хотіли. А якась потвора насмілилася зруйнувати їхнє життя. Дуже шкода діток маленьких, які народжуються. Ми, звичайно, оптимісти, сподіваємося, що ми переможемо, практично впевнені в цьому, але все одно - ці страждання, які зараз переживають харків’яни та жителі України, це. І те, що були самі знаєте, де {йдеться про Бучу та інші міста на Київщини, де масштабні військові злочини росіян проти цивільного населення вразили світ}, і те, що зараз коїться в Маріуполі. Сподіваємося лише на нашу армію, вони найкращі.”

Newsletters