Навіщо Росії моє місто Ізюм?
Журналіст Максим Висоцький розмірковує про події в його рідному місті, яке він був змушений покинути.
27.04.2022
Зараз уже можна порівнювати відчуття у 2014 і 2022 роках. Після першого вторгнення Росії на Донбас було страшно: в Ізюмі певний час розташовувався штаб АТО, бойовики були за менш як дві години їзди, та й більшість населення була проросійська. Але тоді мозок відмовлявся вірити, що таке можливо. Що Ізюм може опинитися в окупації й стати російським.
Ця відмова тоді, мабуть, і врятувала мою психіку. У 2022 році, коли про плани російського вторгнення було відомо ще за кілька місяців, останні дні перед 24 лютого минали в очікуванні найгіршого. Як виявилося, недарма.
Навіщо Росії потрібен Ізюм? Через місто протікає Сіверський Донець — річка відносно невелика, але техніка просто так її не перетне. До того ж, це важливий транспортний вузол — траса Харків-Ростов, залізничний шлях на Донбас. Ну і більшість населення відверто проросійська. Хоча вторгнення й змінило думку частини з них.
Хтось порівняв Ізюм із другою Хатинню. Судити вам.
Центр міста — а це одна широка вулиця з крамницями, житловими будинками, площею — зник під російськими авіабомбами. Прилетіло майже всюди, є зруйновані школи. Спитаєте, хто стріляє? Скажу тільки, що російські танки і «Гради» заїжджають у подвір’я і починають звідти кудись стріляти. Інколи «кудись» — це інший район міста.
Загиблі є. Чув, що когось ховали в центральному парку. Були люди й під завалами будинків. Рятувати їх спершу було нікому, потім — «рашисти» заборонили розгрібати завали.
Перші тижні після окупації в будинках не було світла, газу, води — нічого. Люди виживали завдяки приватному сектору, де були запаси харчів, криниці, дрова, генератори. Зв’язку теж не було, люди шукали місця, де ловило хоча б щось, і дзвонили під канонаду авіаударів і «Градів». За кілька днів їх на слух розрізняє кожен.
Зараз десь з’явилося світло й газ, воду дають кілька годин на день, але технічну. Росіяни, видно, готуються закріпитися в цьому місті надовго.
Чи не на кожному перехресті — блокпости. Російські війська ще мають пристойний вигляд, а так звані «ЛДНРівці» — просто голодранці. Якщо ви не сподобаєтеся окупантам, вас допитуватимуть. Роздягатимуть по пояс і дивитимуться, чи є у вас татуювання "Правого сектора" або сліди від портупеї. Погрожуватимуть розстріляти на місці, якщо щось буде не так.
Виїхати з Ізюма все важче й важче. Гарних авто на вулицях немає — люди бояться, що їх «відіжмуть». Останнім часом почали пропонувати примусову «евакуацію» в росію. Чоловікам — «службу» в армії окупантів. Є історії, коли люди перепливали Донець чи йшли пішки десятки кілометрів, щоб урятуватися від «руского міра».
У росіян є списки ізюмчан, на яких вони «полюють» — не лише щоб закатувати, а й щоб «схилити до співпраці». Злили списки, очевидно, місцеві колаборанти. Деякі з них – приміром, колишній мер – хотіли так повернутися до «влади». Її «розпорядження» вже висять по місту.
Якщо коротко: того Ізюма, що був — із його кривими вуличками, «Кулиничами» в центрі, ринками — уже нема. Але коли «рашисти» підуть, Ізюм знову відновиться. І вже тепер буде українським.
*Автор цієї статті пише під псевдонімом.