«Маріупольський щоденник». Історія порятунку фотохудожника, який два місяці провів у підвалі
«Мені 8 років, сестрі 15, мамі 38 і треба робити перев’язку. У мене померли дві собаки, бабуся Галя та улюблене місто Маріуполь», — написав школяр у зошиті в клітинку.
Цей щоденник він вів протягом двох місяців життя у підвалі разом із мамою, сестрою та сусідами. Автор світлин «Маріупольського щоденника», фотохудожник Євген Сосновський, був разом із цими людьми. Він зміг вирватися з блокадного міста й опублікував знімки, які стали документальними свідченнями військових злочинів Росії.
Митець розповів про 62 дні життя у місті, якого вже не існує, та про маленького героя своїх історій.
Євген зазначає: історія хлопчика отримала стільки підтримки, що він не встигає відповідати на всі повідомлення, які звідусіль приходять у месенджер. Також просить не називати ім'я дитини, тому що вона разом із мамою та сестрою залишаються в окупованому російськими військами Маріуполі.
«Ми ходили щодня на проспект Металургів, де жила моя теща Марія Акимівна», — розповідає він. — «Вона хворіє, пересувається на інвалідному візку. Треба було її годувати, порати. Їжу готували на вогнищі, бо на той час у місті не було світла, води, газу. Регулярно проходили обстріли. Будинок розташований неподалік заводу Азовсталь. Ми бачили, як його бомбили з літаків. Над нашими головами пролітали снаряди, деякі з них потрапляли в будинки приватного сектору».
Коли почався черговий обстріл, чоловік саме порався біля багаття. Снаряд упав на сусідньому городі. Євген заскочив у веранду, і цієї миті в метрі від нього пролунав вибух. Від веранди нічого не лишилося. Стіни, кухонні шафи були розвалені, вікна повилітали.
«Мене засипало рештками веранди та камінням. Був страшенний гуркіт, я думав, що, напевно, вже все. Я лежав і нічого не чув. Потім якоїсь миті відчув, що можу ворушити руками й ногами, розгріб каміння і, нарешті, вибрався. Стояла хмара жовтого пилу, я оглухлий брів у ніби в тумані. Дійшов до будинку, де жили хлопчик — автор щоденника, його батьки та сестра. Всі зраділи, побачивши мене, бо думали, що вже загинув. Як потім виявилося, на мені не було жодної пошкрябини», — розповідає він про свій порятунок.
«Я кинувся шукати лікаря, але медиків не було, — із хвилюванням розповідає чоловік. — Неподалік стояли військові, та вони не могли нічим допомогти, тільки дали бинт і знеболювальне. Сусіди дали перекис водню та марлеві пов'язки, ми з дружиною промили рани й зупинили кров. Поранених мучили сильні болі. Рана у хлопчика весь час сочилася, він не міг лежати. Його мама ледве пересувалася, спираючись на палки».
А 20 березня в обід почався черговий обстріл. Люди знову сховались у коридорчику, подалі від вікон. Були дуже сильні постріли, думали, що стріляють танки, які стояли в дворі. Були прямі потрапляння в їхній дім. Почалась пожежа, люди в паніці почали бігти.
Євген згадує: «Хтось запропонував загасити вогонь, але через декілька хвилин у будинок увірвалась група чеченців, почали виганяти всіх із квартир. Ми були одними з перших, бо жили на першому поверсі. Поранених дітей та їхню матір також вигнали, навіть не дали зібрати речі. Ми встигли захопити два термоси з гарячою водою та опинились на вулиці».
Діти переносили випробування героїчно, особливо хлопчик — автор щоденника. Незважаючи на біль і страждання, він сміявся та жартував.
«Він, напевно, хотів показати, що є справжнім чоловіком, і терпів. Хоча це не завжди й виходило. Він часто плакав ночами, не міг лежати й ходив по підвалу вперед-назад, вперед-назад. Дівчинка скаржилась на головний біль, їй давали знеболювальне», — згадує Євген.
90-річна теща Сосновського, Марія Акимівна, тяжко переносила обстріли.
Він розповідає: «Після того як нас вигнали чеченці, наступного дня я вийшов із підвала й побачив, що нашого будинку вже немає. Стояли чорні стіни, пусті зіниці вікон. Там, де була моя квартира, залишилася купа попелу. Я поліз у підвал, але там теж нічого не лишилося. Скляні банки, в яких була консервація, сплавились від вогню. Ми залишились фактично без нічого».
Він довго не знав, що відбувається з родиною сина, а той, у свою чергу, не знав, що сталося з батьками, хоча вони жили неподалік. Тільки через два тижні Сосновські дізналися, що сину з сім'єю вдалося виїхати. Донька, яка живе в Києві, довго розшукувала батьків через фейсбук. «Просила повідомити, хто бачив тата й маму. Важко навіть уявити, що вона пережила в ці дні. Ми також за неї дуже переживали, тому що Київ обстрілювався», — каже Євген.
Виснажені люди тричі намагались виїхати автобусами, про які оголошувала міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук. Приходили на місце відправки, стояли цілий день, але повертались додому. Зрештою, знайшовся знайомий, який погодився вивезти родину до Токмака.
«У Токмаку ми пробули три дні, нас тепло прийняли, погодували. Там є церква на вулиці Шевченка, 8, де приймають переселенців та допомагають із виїздом. Там формуються колони», — продовжує розповідь мій співрозмовник.
Він зазначає, що вперше за два місяці побачив сяйво лампи, зміг нормально вимити руки та прийняти теплий душ. Каже, що не міг наїстися свіжого хліба і відчував неймовірну насолоду від кожної скибки: «Бо в нас спочатку хліба не було зовсім, а потім хтось передавав буханку до підвалу. Але ми більшу частину хліба віддавали дітям».
Із Токмака їхали цілий день, зупинялись на блокпостах. Але там більше уваги приділялося молодим чоловікам призовного віку, а Євген виглядав не надто молодим. Відтак його лише раз попрохали вийти і навіть не перевіряли телефон.
«Коли ми проходили перевірку, прибула евакуаційна колона з 60 автобусів, яка їхала під егідою ООН. Але заповненими були лише п'ять із них. При цьому ніхто не пустив до цієї колони нас. Близько 2000 чоловік у Бердянську, які чекали на ці автобуси, росіяни саджати не дозволили через те, що люди не пройшли фільтрацію», — каже чоловік.
«Коли він побачив український блокпост та бійців ЗСУ, відчув, що потрапив до іншого світу. Абсолютно інші обличчя, емоції, ставлення до людей. “Поряд сидів хлопчик років восьми, каже: “Мамо, мамо, дивись, військовий мені помахав!”. Щасливий такий. На наших блокпостах ніхто нікого не заарештовував, не мобілізував до армії, як нас лякали в Маріуполі. Навпаки, нас привітно зустріли українські військові», — зазначає фотохудожник.
