Життя в Старобільську під російською окупацією
У цьому проєкті, який ми назвали «Історії з України», українські журналісти пишуть про важкі умови життя та реалії після російського вторгнення. Ми не завжди можемо перевірити події, описані в статтях, але їхні короткі репортажі та сюжети розповідають про країну, що перебуває у воєнній смуті.
Місто Старобільськ знаходиться у Луганській області зовсім поруч з російським кордоном та лінією розмежування на Донбасі, яку після початку війни прорвали російські та сепаратистські війська. Місто окупувала самопроголошена Луганська народна республіка, а мешканці зтикнулися з допитами та обмеженнями волі. Про свій досвід життя у окупації розповіла місцев журналістка Ксенія Новіцька.
10-12.04.2022
Російсько-окупаційні війська зайшли на територію нашого міста Старобільськ на початку березня цього року. Тож вже місяць ми живемо в умовах так званого "руського миру".
В перші ж дні окупанти почали знімати наші прапори, займати будівлі державних структур - поліції, прокуратури, ліцеїв тощо.
Наступним кроком стало введення комендантської години. Так, на дворі ХХІ століття, а ми мусимо лише в певний час виходити з дому та повертатися.
З їхньою появою засинати стало страшно, бо не знаєш, коли приїдуть до тебе додому, надінуть мішок на голову та повезуть кудись на допит. Вони шукають патріотично налаштованих людей, місцевих активістів та волонтерів, колишніх військових та їхні родини, державних службовців.
Особливо для них цінними є добровольці з батальйонів Айдар та Азов.
І окупанти знаходять тих, кого треба. Звичайно, не без допомоги місцевих колаборантів. Уявіть собі - люди, які прожили більшість свого життя у цьому місті, "зливають" інформацію загарбникам. Дехто цього навіть не приховує (дані автора, які редакція не може перевірити в умовах війни, - ред.).
Говорити про те, що відбувається безпосередньо на допитах, непросто. Один мій знайомий разом зі своєю сім'єю побував там.
Їх забрали з дому та кудись привезли. Більшість часу вони просто сиділи та чекали. За словами знайомого, очікування було нестерпним. Його допитали. Загарбники випитують інформацію про військовослужбовців. Фізичного насилля не застосовували. Знайомі виявилися з тих, кому пощастило... Бо повернулися додому цілими та здоровими.
Ситуація у місті нестабільна. У нас немає мобільного зв'язку. Точніше, не працюють українські оператори. Окупанти навмисно "заглушили" сигнал аби люди купували російські сім-карти. Інтернет-зв'язок такий слабий, що перегляд чи пошук інформації займає багато часу.
Тобто, викликати швидку допомогу, повідомити про надзвичайну ситуацію, викликати таксі чи просто подзвонити мамі та запитати як справи наразі проблематично.
Проблемою є і щодо наявності продуктів харчування. Хоча на полицях магазинів вони вже з'явилися, але не дуже гарної якості, бо завезені з територій, які непідконтрольні Україні з 2014 року. Більше того, продукти не тільки погані, але ще й дорогі. Наприклад, якщо раніше гарну копчену ковбасу можна було придбати за 250 грн кг, то зараз така коштує 400-500 грн. Пам'ятаю, як з чоловіком зайшли до магазину в середині березня і побачили апельсини по 150 грн за кг.
Важко сказати, чи то висока ціна закупівлі товарів, чи то наші підприємці просто втратили совість. Але знаю напевно, що то наслідки "руського миру".
Але не всі підприємці заплямували свою репутацію підняттям цін. Є товариство "Зелена долина", яке займається випіканням хліба та хлібобулочних виробів. Вони не тільки почали працювали вже на третій-четвертий день вторгнення на нашу землю, аби забезпечити населення хлібом, а й майже не підняли ціни.
Також варто відмітити й фермерські господарства, які безкоштовно роздавали молоко мешканцям не тільки своїх громад.
Роботи в місті майже немає. Працюють лише магазини та оптові бази. Державні структури припинили свою роботу, коли до міста зайшли окупанти. В один день тисячі мешканців, а це працівники шкіл, дитсадків, соціальних установ, державних структур, просто втратили роботу і залишилися без можливості заробляти. Не функціонують й банківські установи.
У місті навмисно роблять дефіцит готівки. Оскільки відділення банків не працюють, то в 90% магазинів можна розплатитися за товар лише готівкою.
Зате "місцеві бізнесмени" не залишилися без роботи - виводять кошти з банківських карт людей за умови комісії, яка іноді сягає 20% від суми.
При ділі й зрадники. Серед них поліцейські, деякі держслужбовці, судді, які перейшли на бік окупантів (дані автора, які редакція не може перевірити в умовах війни, - ред.). Правда, зарплатню їм не поспішають виплачувати.
Колаборантів вистачає й серед вчителів. Так, в деяких школах відновилося очне навчання. Щоправда, тепер під російським та “ЛНР” прапорами.
Більше не викладають українську мову та літературу, історію України, правознавство ті інше. Зате є історія Луганщини. Уявляю, чого там можна навчитися.
Кожен день у місті, по суті, однаковий. Життя зупинилося. Особливо у людей, які втратили роботу, хоббі - все, чим займалися раніше. Тепер залишилася одна забава: вийти до магазину, подивитися на людей та повернутися додому.
На вулицях все більше незнайомих - переселенці з Рубіжного, Лисичанська, Сєвєродонецька, Кремінної, яких евакуювали на непідконтрольну уряду України територію.
Вони втомлені, знедолені, голодні, в пошуках притулку. У місті є організовані ще державними структурами пункти евакуації, але вони вже переповнені. Люди чекають грошової та гуманітарної допомоги від "нових властєй", не розуміючи, що ніхто не збирається їм допомагати.
Коли дивлюсь у вікно, то бачу, як хлопчаки грають у дворі з ранку до самого вечора. Це трохи радує.
Бабусі сидять на лавці та обговорюють російську пенсію, яку їм, до речі, ще також ніхто не заплатив. І лише одиниці та пошепки говорять про Україну, українське...