День "Перемоги": Там, де пам’ятали жахіття війни, 9 травня відзначали тихо

Дід Сергія Карюка (також Сергій), який воював у Другій світовій війні (Фото: з сімейного архіву)

9 травня для деяких - День Перемоги. Відзначається в Росії, а в Україні залишається днем ​​пам’яті і втрати. Журналіст, письменник та історик Сергій Карюк розмірковує про те, як жахлива людська ціна Другої світової війни – чверть населення України – відчувається в кожному українському селі.

Кажуть, що цьогоріч День Перемоги над нацизмом 9 травня в Москві відзначатимуть скромніше ніж зазвичай. Парад буде не таким багатолюдним, високоповажних гостей на Красній площі не буде, як не буде і особливої пишності та помпезності. Зате багато хто пророкує інше – саме в цей день Путін оголосить в РФ загальну мобілізацію й врешті перестане ховатися за словом «спецоперація в Україні». Диктатори завжди любили символічність. І мало задумувалися над людськими життями.

9 травня 1945 року мій дід – також Сергій Карюк -  зустрів неподалік столиці Чехії - Праги. Вночі 20-тирічного сержанта підняли на ноги звуки гучного бою. Схопивши зброю, він вискочив зі свого намету… і зустрів десятки солдатів, що кричали «Перемога!», стріляючи в нічне повітря. Багато хто плакав від щастя. Розповідаючи, дід переживав ту ніч знову і знову. Витирав кулаком очі.

Про війну в дідовому селі, що заховалося посеред байраків українського степу в Черкаській області, нагадував перелік загиблих, вибитий на пам’ятнику в центрі. Список засвідчував - 491 місцевих пішли на фронт,  231 з них  - не повернулися.

Не давали забути бійню і залишки окопів навколо села, а ще металеві ребра втоплених в ставках танків та осколки артилерійських набоїв, що густо всіювали дідову землю. Друга світова асфальтним котком пройшла тут двічі. В 1941-му році під час німецького наступу та  ще раз - в 1944-му – під час наступу радянського. Обстріли, бомбардування, голод, масові смерті та страх вкарбувалися в пам’ять місцевих назавжди. До кінця життя найулюбленішою примовкою моєї бабусі було «все переживемо, аби не було війни».

279517078_1405443833228798_2203067988232344544_n (2).jpg
Село Сергія Карюка, Черкаська область, Україна (Фото: з сімейного архіву)

День перемоги в дідовому селі відзначали разом з «гробками». В цей день українці традиційно збираються разом і йдуть на могили родичів. Дід зазвичай одягав піджак з орденами та медалями і  йшов старою дорогою до цвинтаря, урочисто вітаючись з зустрічними. На кладовищі довго стояв біля хреста свого батька разом з яким його забрали до війська в 1944 році. Скалічений і посічений осколками прадід повернувся в село з госпіталю і помер за кілька років після війни. Його імені не було в списку загиблих на пам’ятнику в центрі села – війна забрала його життя вже після перемоги.

Там, де дійсно пам’ятали жахіття тих років, дату 9 травня відзначали тихо. День тихої скорботи та пам’яті про загиблих. Натомість у великому світі все постійно змінювалося. Гучно святкувати День Перемоги в Радянському Союзі почали в 60-х. Поволі свята в великих містах ставали все урочистішими. Вже в 80-х вулицями марширували колони військових, котилася армійська техніка, з тротуарів на все дивилися юрби людей, а повітря тремтіло від пафосних пісень. Після розпаду Союзу все це видовище дивно еволюціонувало - в 90-х роках День Перемоги нагадував щось середнє між карнавалом, музичним фестивалем та середньовічним танком смерті.

Особливо масштабно відзначали 9 травня в Росії. За правління Путіна дату остаточно перетворили на інструмент пропаганди. Перемогу оголосили  своєю власністю. Крім іншого заявили - перемогли би й без допомоги семи мільйонів українців, що воювали в роки Другої світової. Адже Росія це «країна переможців».

Володіти Перемогою було важливо. Нею легко пояснювали будь що – бідність, диктатуру, нелюбов до колективного «Заходу». А ще росіянам пояснили – через мільйонні жертви  їхніх родичів вони мають право ненавидіти. Ненависть стала модною. Кричати «можемо повторити!» та «дійдемо до Берліна!» здавалася вдалим жартом. Так сказав «телевізор», який остаточно стер всі жахливі спомини про війну, залишивши лише героїчно-патріотичний присмак. Тепер війна вважалася розвагою. Спортом. Чемпіонатом з у якому в Росії є всі шанси на золоту медаль…

MyCollages (3).jpg
Сім'я Сергія Карюка, Черкаська область, Україна (Фото: з сімейного архіву)

Ранок 10 травня 1945 мій дід зустрів біля Праги. Після ночі в якій військовий табір хитало від криків «Перемога!», а небо розривали салюти з трасуючих куль, піхотний батальйон вантажили в потяг. Всі раділи. Закінчилася війна, вони їхали додому. Та лише коли проїхали Москву всі зрозуміли. Потяг віз їх в Маньчжурію,  де саме тривала війна з Японією. Радянський Союз Сталіна продовжував воювати. Радянська 53-тя армія мого діда, що билася в Україні, Румунії, Угорщині, Чехії та Словаччині, зобов’язана була продовжувати втілювати задуми радянського диктатора – воювати. Вагони ешелону повні 20-річних ветеранів однієї війни, що їхали помирати на іншу, розпачливо мовчали. Дід розповідав - на очах багатьох стояли сльози.

Newsletters