Втеча з пекла: як сміливі українські жінки врятували від смерті понад 300 дітей з Бучі та Ірпеня

Фото: Ксенія Бродовська

«Нас йдуть вбивати!»,  «Ми не їли два дні..», «Сьогодні нас бомбардували..», « Ми хочемо жити!». Це слова дітей, які опинилися в самому епіцентрі смерті - в Бучі  та Ірпені. В містах, у яких відбувалися масові вбивста, згвалтування і  катування мирних жителів російськими солдатами.

Діти з різних причин не встигли втекти. На їхній  порятунок  кинулися сміливі жінки під керівництвом Ксені Бродовської.

Ксенія  -  власниця однієї з найбільших фінансових компаній в Україні. Жінка разом зі своєю сміливою командою вивезла  понад  300 дітей, які жили в окупації.  Діти   на власні очі бачили,  як окупанти розстрілювали людей. Вони ховалися в підвалах і не їли по кілька днів.  В інтерв’ю  Ксенія розповіла і про  жінок яких згвалтували російські військові. Та про те, як сміливі українські жінки,   незважаючи на ворожі танки і обстріли,  рятували   дітей з пекла.

Ксенія з перших днів війни ви разом з іншими жінками вивозили жінок і дітей з Бучі та Ірпеня . Розкажіть нам  з чого все розпочалося і кого вам вдалося спасти?

З перших днів війни я разом з іншими жінками  взялися витягувати  жінок і дітей з Бучі , Ірпіня та інших гарячих точок  неподалік Києва.

За увесь час  ми вивезли приблизно 300 дітей. Це були діти різного віку: від 3 місяців- до 14 років.  Ці люди пережили жахливі події.  Наприклад,  ми забирали  24 річну жінку,  яку згвалтували три російські солдати.

Вона разом з своїм трьох річним сином  ховалася  у погребі. Росіяни сказали їй вийти з погреба приготувати їм їжу. Потім натякнули на секс.

Коли жінка відмовилася,  вони взяли за горло її маленьку дитину і сказали «Значить ми ребенку открутим голову».

Російські солдати втрьох гвалтували її цілу ніч. Наймолодшому гвалтівнику було приблизно 19 років. Зранку жінка вхопила сина і втекла, щоб їх не  розстріляли.

Коли ми її забрали  вона не могла ходити  і  сидіти,  просила, щоб її дали ліки для загоєння ран. Хотіла якнайшвидше поїхати за кордон.  Вона не могла спати, бо  кожен раз коли вона намагалася заснути  її ввижалися  ці три російські гвалтівники.

IMG_20220515_112834_564.jpg
Фото: Ксенія Бродовська

Запамяталася історія маленького  чотирьох річного   хлопчика Тімоші. Він був схований від російських загарбників,  але  чув  і бачив  жах, який відбувався : безперервні обстріли і вибухи.

Ми його забрали в безпечне місце, але Тімоша  кілька днів не міг спати зовсім і постійно повторював: «Мамо, нас йдуть вбити!»,  «Мамо, нас вбють!», « Мама я так хочу жити…»

Були різні випадки..

В перший день війни багато дітей зустріли на самоті, бо їхні батьки  були за  кордоном у відрядженнях. Були випадки, що росіяни  розстріляли няню і дитина лишилася сама.  А в деяких сім’ях няні втікали і залишали дітей.  Була  історія, коли дитина на власні очі бачила, як росіяни зайшли в їхній дім, допитували її маму і ледь її не вбили.

Тому я разом з іншими жінкам  витягували   таких дітей  і жінок, які опинилися в самому  пеклі.

З чого розпочалася історія з порятунку ?

Я відчувала, що росія може розпочти повномасштабний наступ в Україну  і почала до цього готуватися.

Я володію невеличким готелем і рестораном в гірському селі Ворохта на  Івано-Франківщині, що на  заході України. Напередодні війни я поїхала туди, щоб на всякий випадок приготувати готель для людей,  які втікатимуть від війни. Сама планувала виїхати до Канади.

Коли розпочалася війна, я якраз поверталася з Франківщини в Київ.

Мені почали  телефонувати жінки за допомогою  і просили забрати їхню дитину,  бо по різних причинах  дитина сама вибратися не може. Повторюся, бо, наприклад, няню розстріляли російські військові  або няні повтікали.  Пізніше до цих жінок  почали звертатися за допомогою  їхні знайомі – так і розпочалася наша жіноча місія  з порятунку дітей.

Як відбувався сам процес порятунку ?

Мій тато вйськовий і часто давав мені  читати військову літературу з виживання. Я дуже добре знала місцевість, бо там пройшло моє дитинство. Можливо, ці два  фактори і допомогли.

IMG_20220515_112828_570.jpg
Фото: Ксенія Бродовська

Спочатку я  з мамами і  відповідними спецслужбами в телефонному режимі координували їхній виїзд. Підказували ,де безпечно їхати, а де ні. Коли  потрібно перечекати і затушити світло в машині, щоб їх  не помітили російські військові.

Це був надзвичайно небезпечний шлях - пізніше на цій дорозі росіяни розстрілювали всі машини, які  намагалися  виїхати.

Ми витягували дітей з тих місць, де  пізніше розстрілювали і гвавтували дівчат. Згвавтованим дівчатам було 12 і 14 років.  В тому регіоні було дуже багато трупів.

Пізніше я вже сама туди їхала кілька разів  і разом з жінками вивозили дітей на автомобілях  в готель на Франківщині. В нашій команді брали участь тільки жінки, жодного чоловіка. Діти які нас чекали в Бучі чи Ірпені кожного  ранку писали мені повідомлення:

«Доброго ранку, ми ще живі !» ,  «Доброго ранку,  нас сьогодні бомбили!» , «Доброго ранку ми вчора і сьогодні нічого не їли..», Такі серії смс приходили мені щодня.

Так ми з жінками, які не боялися забруднитися і поламати нігті чи виглядати не привабливими  об’єдналися і назвали свою організацію «Кіготь». Чому така назва? Бо ми як кішки мусили техенько на лапках пройти  непоміченими і обережно кігтями витягнути дітей з небезпеки.  Друга причина-  я дуже люблю кішок. В мене в офісі живе кішка!

Одна  восьмирічна дівчинка знала,  що я люблю котів і кожен день мені малювала картини з котиками. Ця дитина знаходилася в погребі три тижні , а  зверху  на вулиці біля її дому були танки  і не подалік мобільний краматорій, які росіяни привезли з собою.   Я їй обіцяла, коли настане мир, організувати виставку картин з її малюнками котиків. Уявляєте? Три тижні дитина сиділа в  підвалі, ховалася від війни і  увесь цей час малювала котів.

Часто ми йшли вночі, російські танки були від нас 100-200  метрах.  Вперше  ми сформували караван з машин і нам вдалося вивести 100 дітей. Ми їх привозили в готель у Карпатах,  після чого везли до кордону.  Дальше ці дітки з мамами їхали в різні країни  Європи. За такою схемою ми здійснювали кілька перевезень.  Наша задача полягала  вивести якомога більше дітей.  Часто дітей перевозили в багажниках,  бо не вистачало місць в втомобілях.

З якими проблемами ви стикнулися вперші тижні  війни  перебуваючи уже  в Карпатах?

В перші тижні війни найважче  було знайти їжу- ми  доїдали залишки з дитячих тарілок.

В мене почалася істерика - кошти були, але не було  продуктів.  В  магазинах було обмеження і встановлений ліміт продажу продуктів на одну людину. Ми ходили по селі і просили: «Дайте нам хоть щось!» Я купляла все що можна було з’їсти.  Пізніше нам дуже допомогли місцеві жителі-вони зносили вереники,  молоко та інші продукти. Потім волонтери допомагали. Я в них взяла сухі пайки для дітей. На випадок, якщо російські війська просунуться вглиб країни і дойдуть на територію Франківщини, то ми  планували втекти високо в гори в будиночки пастухів. Там планували харчуватися тими сухими пайками. А ще закупила тонни дрів та солярки на всякий випадок!

У нас були чітко розподілені обовязки. Жінки, які готували їжу, прали одяг, гралися з дітьми, допомагали знесиленим і душевнопорваним.

Це жінки групи Кіготь. На їхніх плечах лежала найтяжча робота. Вони молодці!

Я за професією педагог  і моє завдання  було якомога швидше повернути дітей до звичного життя і відволікти їхні спогади про війну і те що їм довелося пережити і побачити.  Деякі діти не розмовляли кілька днів, деякі постійно плакали. Деякі діти бачили як розстрілювали людей - після побаченого вони не могли ні їсти, ні пити, не спати і ні ходити в туалет.

Одне з наших завдань крім вивести  у безпечне місце і  нагодувати - було привести дітей  до тями. З ними працював психолог, ми  відновили онлайн навчання, дітей розважали, читали позитивні книжки. Я заставляла дітей малювати. Мій готель обклеїний дитячими малюнками. Спочатку діти малювали чорта, чорне небо –картини були в темних тонах. Згодом малюнки були в жовто-блакитними кольорами у світлих тона ! Діти малювати «Моя Україна- найкраща!»  «Люблю свою Батьківщину!»,   «Ми проти війни!» .

Розкажіть про своє життя і  які у вас плани на майбутнє і чи продовжите справу організації «Кіготь»?

Я українська жінка до кінчиків волосся. Корінна киянка  і президент найбільшої фінансової компанії в Україні. Чотири  дні на тиждень я президент компанії,  щосереди - я вчитель  економіки і у спеціалізованій школі.

IMG_20220515_112846_257.jpg
Фото: Ксенія Бродовська

Мене часто запитують чому я досі в Україні ? Багато друзів не знають, що я залишился на Батьківщині і  запитують в мене  як там в Маямі чи Торонто?

Знаєте такий вислів: «Поїхати неможна залишитися!». Кожен сам вирішує де поставити кому. Я не могла інакше поступити.

Ми продовжимо справу нашої жіночої організації «Кіготь».  За кордоном про нашу оргнізацію знають достатньо добре!  Зараз ми подали  заявку до відповідних установ про те,  що ми готові надалі допомагати.

Якась частина дітей приїде  до нас на реабілітацію.

Що вам допомогло  у війні йти до кінця?

Якби це пафосно не звучало, але це - команда і Бог! Без них я б не впоралася!

Newsletters