“Вони забирають за українське слово чи символіку”: історія вчительки з Мелітополя

Фото: Facebook Ганни Бут

Освітянка Ганна Бут 30 років прожила у Мелітополі. З них 20 - викладала у місцевому профтехучилищі. Вона не просто відчитувала пари, а залучала своїх студентів до громадської активності: вони разом влаштовували екологічні акції та підтримували українську армію. Після окупації російськими військами Мелітополя вона провела у ньому 70 днів, виходячи з іншими мешканцями на акції протесту. Однак зрештою через небезпеку прийняла рішення поїхати.

“Ми вже в Запоріжжі. Я з Крістінкою в безпеці!”, - таке повідомлення я отримала у мессенджері 5 травня від Ганни Бут.

Пані Ганна - викладачка професійного аграрного училища у Мелітополі. В окупованому місті жінка залишалась 70 днів.

“Із нашим українством ми тут не витримаємо”, - переконувала її донька Крістіна.

Тож на початку травня вони таки зважились на евакуацію.

“Вчора навіть говорити не могла: щелепа і руки тряслися, я просто закуталась у плед і лежала. Сьогодні вже почуваюся краще”, - каже пані Ганна у екран свого телефона. Ми розмовляємо через відео-дзвінок наступного ранку після того, як вони дісталися своєї квартири у Запоріжжі.

ГаннаБут2.jpg
Facebook Ганни Бут

“Від Мелітополя до Запоріжжя — 100 км. Ми їхали 30 годин. У заторі на блокпостах під Василівкою стояла сотня машин. Рашисти - це бидло, їм начхати на людей: там були родини з малими дітьми, їм було байдуже. Ми їхали у найстрашнішій машині - побитих Жигулях: це спеціально, щоб не відібрали по дорозі. На моїх очах рашист із автоматом виштовхав людей із дорогої машини, сів і поїхав. Люди кричали їм у слід: «Ви вибираєте найкращі машини?» У людей забирали все: їжу, цигарки, особисті речі. У нас забрали пляшки з водою. Ми їхали із песиком, кішкою та двома шеншилами, усім нам не було чого пити в дорозі.

Коли я побачила жовто-блакитний прапор, заплакала.

І так на кожному українському блокпості - ми плакали і дякували”, - розповідає про свою евакуацію пані Ганна.

Це рішення далося їй непросто. У Мелітополі вчителька прожила 30 років, 20 з них — викладала громадянську освіту, німецьку мову, екологію та художню культуру у місцевому профтехучилищі.

ГаннаБут1.jpg
Facebook Ганни Бут

Не просто відчитувала пари, а залучала своїх студентів до громадської активності: вони разом влаштовували екологічні акції, волонтерили, від 2014 року підтримували українське військо на фронті. Пані Ганна сама вигадувала і малювала патріотичні малюнки, які потім швачки перетворювали на значки.

Знамениті мелітопольські черешеньки на жовто-блакитному - такі значки отримали чимало бійців на передовій упродовж 8 років війни.

Уся сторінка пані Ганни у соцмережах — жовто-блакитна, навіть у місяці окупації.

“Як переступити поріг мого дому — там всюди Україна: чашка «Україна понад усе», вишиті серветки, понад 20 моїх вишиванок.

Якби рашисти зайшли до мене, то забрали б у чому стояла. Це їхня звична практика: викрадати людей за українське слово або символіку.

Так сталося із моїм учнем Сашко на 3-му курсі профтехучилища, хлопець із села Олександрівка. Окупанти до нього заговорили, він відповів українською: хлопця зв’язали скотчем, мішок на голову — побили і викинули під Мелітополем. Хлопець пішки дістався додому вночі. Для них українське слово чи будь-що жовто-блакитне означає, що це нацист, якого треба знищити. Найбільше переживаю за величезний прапор, з яким ми ходили на мітинги усі ці дні: наші прапори вони топчуть, палять і кричать «Ура!»”, - каже вчителька.

Світлини з українських мітингів у Мелітополі пані Ганна теж не боялася викладати у соцмережах. На фото вона спереду колони із тим найбільшим прапором. Окупанти зайняли місто 24 лютого, а 28 викладачка вперше вийшла на акцію за Україну. Відтоді містяни проукраїнської позиції виходили щодня протягом наступних 22 днів.

ГаннаБут4.jpg
Фото: Facebook Ганни Бут

“Нам важливо було відчувати згуртованість. Щоразу ми збиралися на площі і йшли містом, вигукуючи «Мелітополь вставай! Мелітополь це Україна! Україна понад усе!» Часом люди виходили на балкон, ставили колонку і вмикали гімн України. Тоді ми, як рідні, ставали навпроти того балкона і співали разом”, - пригадує пані Ганна і не може стримати сліз.

“Бувало проходили по 30 тисяч кроків за день. 18 березня ми звично прийшли на зустріч, а вся площа була оточена рашистами. Кожен окупант мав зброю і світло-шумову гранату при собі, ми були дуже близько біля них. Один рашист почав ганьбити Мелітополь. Моя донька Крістіна не витримала і відповіла йому: «Якщо Мелітополь такий поганий, чому ви прийшли сюди?». А він каже: «Мне ребенок письмо написал: «Освободите нас». Далі якась жінка почала кричати, що це через нас, бандер, ця війна, що ми бомбили Донбас 8 років. Це був наш останній український мітинг у окупованому Мелітополі”, - розповіла вчителька.

Паня Ганна не вперше чує на свою адресу слова “нацистка”, “бандерівка”. Викладачка родом із заходу України, до Мелітополя приїхала у 1991 році. Пригадує, як здивувалась: ніби в Україні, але все російською.

Відтоді усі 30 років носила вишиванки, відстоювала все українське у суцільно російськомовному середовищі.

Наостанок розмови я запитую, що стало вирішальним у рішенні таки виїхати з Мелітополя.

“Останньою краплею став прапор, - відповідає пані Ганна. - На моїй улюбленій площі в Мелітополі з найбільшого у Запорізькій області флогштоку зняли український стяг. І повісили прапор СРСР. Спершу я подумала: це божевілля, ми повернулися в минуле. А потім зрозуміла: це надовго. Поки нас прийдуть звільняти, можна лише уявити, що робитимуть із усіма патріотами України в Мелітополі”.

Newsletters