Історії з України #Тиждень14: Зеленський заявив про геноцид на Донбасі, війна очима рятувальника

Команда українських редакторів Geneva Solutions буде постійно оновлювати його та додавати нові записи протягом тижня. Версію цього блогу англійською можна прочитати тут, а окремий російський блог — тут. Дякуємо всім, хто підтримав цей проєкт через нашу краудфандингову кампанію.

Слово від нашої редакції

27.05.2022

Завершується 14 тиждень російського вторгнення в Україну.

Тиждень, коли російські війська наступали на Луганську область, а українська сторона визнала, що відступає. Тиждень, коли поновилися артилерійські обстріли Харкова, а також Дніпропетровської області.

Турки тим часом намагаються домовитися про відкриття чорноморського коридору для експорту пшениці.

Є й інші ознаки того, що російські війська зміцнюють контроль над Херсонською областю, а також над окупованими частинами Запорізької області. Оскільки Україна заявила, що не буде вести переговори заради миру, схоже, що росіяни не мають наміру відмовлятися від територій, які вони захопили силою.

Нарешті, президент Зеленський відновив свої заяви про геноцид, який росіяни влаштували своїми діями на Донбасі.

І на завершення цього тижня, історія про рятувальника Юрія Лозинського зі зруйнованої Київської області.

Війна в Україні очима рятувальника. Фоторепортаж

Мар’яна Цимбалюк, 27.05.2022

Юрій Лозинський - український рятувальник, який  кожного дня  ризикує своїм життям і здоров’ям. Cміливий 22-річний працівник ДСНС України з перших днів війни витягує людей з-під завалів будинків, евакуює жителів та тварин з небезпечних місць і рятує від смертельної загрози.

Він розповів про найдраматичніші моменти війни і історії людей, які постраждали від російського вторгнення.

Сміливість

В житловий будинок в Києві  попала російська ракета. Служба ДСНС прибула, щоб евакуювати мешканців, які там залишилися. Проблема була в тому, що ракета зруйнувала сходову клітку і люди не могли спустися вниз по сходах. Довелося їх евакуювати з їхніх вікон, спускаючи по спеціальній пожежній драбині. Найважче було  евакуювати хворих людей на інвалідних візках з найвищих поверхів.  Ми їх розміщали у спеціальні ноші і в такий спосіб спускали з вниз з 23-го поверху.

Коли ми оглядали квартири чи не залишився хтось в приміщенні я побачив песика, який ховався під ліжком. Він був увесь мокрий і сильно переляканий.  Загалом  в квартирах було дуже багато загиблих і поранених домашніх тварин.

Біль

Ми розбирали завали  будинку в Бородянці (містечко поблизу Києва, - ред.).

Будинок обвалився від удару російської ракети. Підвал повністю  придавили бетонні плити будівлі. В той момент в підвалі ховалися люди. На жаль, ніхто  з них не вижив, всі загинули.

Смерть

В одному зруйнованому будинку ми евакуювали всіх жителів. Нам повідомили, що всередині будівлі залишився старший чоловік.  Ми довго шукали і сподівались, що з ним все гаразд. Але коли знайшли, то побачили його мертвим.

Коли летіла ракета в будинок він спав, був накрити ковдрою. На нього впала бетонна стіна. Можливо, він навіть не встиг зрозуміти, що трапилося.

Диво

Був  випадок, коли російська ракета влучила в житловий будинок і зруйнувала його вщент. Ми не вірили, що всередині хтось міг залишитися живим. Але коли розбирали завали, то побачили  жінку,  яка встигла заховалася в приміщенні туалету. Навколо неї  були  вщент зруйновані стіни і підлога.

Ванна і туалет - найбезпечніші місця, оскільки розміщені всередині будівлі між кількома стінами. Це їй врятувало життя. Коли ми її знайшли, вона була  в шоковому стані і не розуміла що трапилося.

Мотивація

Ми готові до різних ситуацій і до будь-якого розвитку подій. Часто розбираємо завали під час повітряної тривоги або коли в будь-який момент можуть обвалитися стіни.  Одного разу під час евакуації людей з багатоквартирного будинку включилася  повітряна сирена, яка сповіщала про ракетний удару.  Я побачив, що люди на вулиці почали тікати і ховатися в безпечні місця. Ми разом з товаришама були на 23 поверсі і розуміли, що спуститися вниз і сховатися в укриття ми вже невстигнемо.

Я вже прощався з життям.  На щастя,  ракета впала поруч і ніхто не постраждав.

Звісно, нам трохи страшно буває, але все одно продовжуємо робити свою роботу. Адже я з дитинства хотів допомагати людям.

Любов

Мене вразили люди. Коли ми працювали і розбирали завали чи евакуйовували постраждалих,  до нас підходили невідомі люди  пропонували допомогу і приносили нам їжу. Раніше таких  випадків не траплялося з нами. Війна сильно об’єднала і згуртувала всіх українців.

Тим часом, наш Харківський кореспондент Станіслав Кібальник розповідає про те, як мегаполіс оживає після відступу російської армії.

Фінал кривавої весни: Харків оживає під звуки вибухів

Станіслав Кібальник, 27.05.2022

З поступовим відсуненням лінії фронту від північно-східних околиць до російського кордону Харків потроху перетворюється з фронтового мегаполісу на ближній тил. Щодня повертаються від 2 до 5 тисяч людей, запрацював громадський транспорт. Запустили кілька тролейбусних та автобусних маршрутів, з 24 травня повернулося до ладу й метро, за винятком трьох станцій на Салтівці (район, який найбільше постраждав від обстрілів, - ред.).

Для повного транспортного зв’язку міста цього замало, однак підприємства та заклади тепер відкриватимуться все швидше. В центрі міста щодня починають працювати з десяток нових закладів. Один з мешканців дивувався днями:

«Навіть просто по сусідніх будинках бачу чимало людей, яких довгий час не було. В моєму будинку населених квартир побільшало принаймні вдвічі. Повернення до більшості районів міста не викликає особливих питань. Але на Північну Салтівку або до П'ятихаток викликає збентеження. У районах немає жодного працюючого магазину. Колосальний масштаб руйнувань. Волонтери, що підтримують там життя, захлинаються від роботи. Багато де немає світла та води. Здавалося б, місця не придатні для мінімально нормального життя. Але люди повертаються!»

Але обстріли не вщухають. Хоч їх вже й небагато, зате трапляються зненацька. Обидва згадані райони досі накриваються ствольною артилерією, гатять і ракетами. Зранку 23 травня уламки зрешетили автобусну зупинку, де тільки дивом не було натовпу. Один чоловік ушпиталений з контузією.

Попри це, на вулицях все більше людей. Тепер до тих, хто просто гуляє, ще додаються і хлопчики на самокатах та скейтах, і компанії велосипедистів.

У вуличних розмовах люди часто-густо намагаються забути про війну і висловлюють прагнення жити максимально повним життям. Мабуть, в масову свідомість не вміщуються запеклі бої, що тривають лише за півтора десятка кілометрів. Або ти сидиш в бомбосховищі, або війна десь дуже-дуже далеко…

Є багато речей, які ми звикли не помічати у мирний час та сприймати як даність. За весну, що минає, звикли цілком обходитися без них. А зараз радіємо кожному новому елементу нормального життя та цінуємо їх, наче побачили вперше.

Слово від нашої редакції

26.05.2022

92 день повномаштабної війни Росії проти України. Президент України Володимир Зеленський відхилив пропозицію колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера, який радив Україні на саміті в Давосі погодитися на втрату частини територій заради миру.

Президент каже, що натомість Україні негайно потрібна важка зброя від країн-партнерів. Поки що українська сторона заявляє, що окупанти продовжують атаки на сході та готуються до наступу на південному Запорізькому напрямку.

Сьогодні ми розповімо про те, чим обертається російські атаки на Донбасі.

Російські війська знищили дві школи, які пережили Другу світову війну

Станіслав Кiбальник, 26.05.2022

У вирі інформації, що надходить цього місяця з Маріуполя та інших місць, пройшли майже непоміченими дві події на Донбасі, що особисто мені вбачаються значно більшим, ніж просто руйнування об’єктів цивільної інфраструктури, яке відбувається на південному сході України щодня.

Ще 2 травня стало відомо про те, що внаслідок російських обстрілів Лисичанську вщент згоріла гімназія, що пережила дві світові війни та бойові дії 2014 року. Вона була збудована на хвилі промислового буму кінця ХІХ сторіччя в якості шпиталю. Ймовірно, це було пов’язано з тим, що через відсутність на підприємствах будь-якої охорони праці смерть могла чекати робітників на кожному кроці. У 1890 році в гирлі річки Біленької російсько-бельгійським акціонерним товариством «Любімов, Сольве і К°» було закладено Донецький содовий завод, який став до ладу у 1892 році і вже за три роки вийшов на перше місце в Російській імперії по виробництву соди. На початку XX сторіччя завод виробляв продукції більше, ніж усі інші содові підприємства країни разом узяті. Ця ж компанія прибрала до рук і місцеві вугільні шахти. Старовинна будівля була частиною «бельгійського» архітектурного ансамблю міста. На школу вона перетворилася вже в 1977 року.

У наш час Лисичанська багатопрофільна гімназія стала єдиним учбовим закладом Луганської області, що за результатами ЗНО ввійшов до топ-100 кращих шкіл України (на 61-й позиції). Також отримала срібну медаль в номінації «Впровадження інформаційно-комунікативних технологій до учбової, наукової та управлінської діяльності навчального закладу» на Шостій міжнародній виставці «Сучасні заклади освіти-2015».

А в ніч на 18 травня російські війська спалили фосфорними снарядами Авдіївську загальноосвітню школу № 1 в передмісті Донецька. Наступної зими їй виповнилося би 80 років. Та символізм ситуації в тому, що це була вже пам’ятка сучасної історії прифронтового міста. Сюди часто приїздили гості з інших регіонів та з-за кордону аби подивитися «життя на межі», в її історико-краєзнавчому музеї зберігалися експонати ще XVIII сторіччя.

Чому ці будівлі стали мішенями для обстрілів? Дуже просто: попри те, що там не було військових позицій, школи є осередками міського громадського життя та, зокрема, можуть використовуватися як гуманітарні центри. Руйнування ж соціальної тканини – невід’ємний елемент тактики «випаленої землі» в тотальній війні. Тому, на жаль, подібні новини будуть надходити з Донбасу і надалі.

Слово від нашої редакції

25.05.2022

91-й день повномасштабного російського вторгнення в Україну. Російська армія продовжує наступ на Сєвєродонецьк в Луганській області. Українська армія захищає решту Донбасу та тримає позиції на Харківщині. Три ракетні удари були нанесені по Кривому Рогу. Поцілили у промислове підприємство, що призвело до серйозних руйнувань.

Відновлення Ірпеня

Максим Хотіленко, 25.05.2022

П’ятдесят тисяч людей втратили житло. Мало питної води - в резервуари влучили ракети. Півсотні одиниць комунальної техніки, які обслуговували місто – знищено. Це все -  наслідки російського вторгнення в колись тихе, комфортне містечко Ірпінь, неподалік Києва. Зараз воно намагається повернутися до нормального життя.

Артур Загодіренко директор місцевого водоканалу. З початку російського вторгнення він до останнього залишався на робочому місці. Однак скоро росіяни знищили все.

“Я ходив сюди постійно, перевіряв роботу скважин, але після знеструмлення і потрапляння ракет в резервуари - перейшов в місцевий добровольчий батальйон.Захищати рідне місто вже з автоматом в руках. Вони знищили все і за що братися зараз - навіть не знаю..”

Артур з відчаєм дивиться на розбиту техніку. Збитки - більше сотні мільйонів гривень. І це далеко не все. Окупанти знищили всі будівлі підприємства та сучасні очисні фільтраційні системи швейцарського виробництва, які встановили усього рік тому. Силами європейських організацій і волонтерів вже вдалося запустити в роботу два критично важливі резервуари з водою. Далі по плану запустити очисні системи

“Європейські експерти вже зробили оцінку пошкоджень фільтраційних систем і їх висновки невтішні. З 10 систем живими залишилися тільки чотири, всі інші треба міняти.Тому зараз для нас це найактуальніше питання.”

Ірпеню зараз допомагають партнери з усього світу. До водоканалу вже передали тридцять одиниць техніки. В наступному місяці Червоний хрест обіцяє привезти  ще два трактори і кран.  Якщо темп допомоги не вдастся підтримувати, місто має всі шанси повернутися до нормального життя вже в найближчі місяці.

Як Миколаївські школи допомагають з питною водою та гуманітарним забезпеченням

Олексій Платонов, 24.05.2022

Незважаючи на те, що Миколаїв перебуває під постійним обстрілом ворожої артилерії та ракет, місто продовжує функціонувати, долаючи певні труднощі. Існують проблеми з постачанням паливно-мастильних матеріалів, великі черги містян за гуманітарною допомогою. Частково вирішено питання із забезпеченням технічною водою, натомість залишаються великі проблеми з питною. Для вирішення нагальних проблем працює як місцева влада на всіх рівнях, так і гуманітарний фронт.

Миколаївські школи в умовах воєнного стану також активно беруть участь у допомозі городянам. Наприклад, працівники Миколаївського ліцею № 19 з першого дня бойових дій організували можливість мешканців прилеглих будинків перебувати у підвалах ліцею. У бомбосховищі ховалося понад 700 осіб, організували роздачу питної води та забезпечили роботу волонтерського хаба.

Варвара Страпко до війни очолювала громадськість та працювала технічним спеціалістом у школі. З початком бойових дій, вона підготовлювала бомбосховища для батьків, школярів та мешканців прилеглих будинків.

«Наразі займаюся тим, що організовуємо забезпечення питною водою. Доглядаємо територію школи, щоб зберегти це все, як у довоєнний час. Також ми координуємо роботу із постачання гуманітарної допомоги. Ми працюємо як перевалочна база із забезпечення Миколаївської області, районів, сіл, донедавна Херсона та Херсонської області, які, на жаль, зараз перебувають під окупацією», — розповіла Варвара Страпко.

У ті райони, в які не можуть пройти великі машини, працівники школи перевантажують гуманітарну допомогу в малогабаритний транспорт.

«Ми власними силами розвантажуємо та завантажуємо продукцію, а розвозять до кінцевих пунктів призначення безпосередньо волонтери», — сказала Страпко.

За її словами, ідею забезпечення питною водою запропонувала компанія «Енергозбереження».

«Я ж взяла на себе відповідальність за придбання чотирьох кубових бочок, за привіз, роздачу, за складання графіка. Воду привозять двічі на день. Ємкості з водою, які ви бачите, спорудили на спеціальних піддонах  наші співробітники, хочу зазначити, що велику допомогу в цьому нам допомагали учні старших класів, які залишилися з нами і не виїхали», — розповіла Страпко.

Класний керівник старших класів, учитель української мови та літератури Євген Сорочан постійно перебуває у школі. Страпко та Сорочан разом організували роботу бомбосховища.

За словами Страпко, 24 лютого була «плутанина і паніка», а 25 лютого працівники ліцею вже розчистили підвали та провели електрику.

«Діти могли лежачи поспати, а дорослим доводилося чекати сидячи на стільчиках. Сьогодні у місті відносно спокійно і наше бомбосховище перебуває у сплячому режимі», — сказала вона.

Вчителі за власний рахунок придбали газонокосарку. Сорочан почав разом зі своїми учнями викошувати траву по периметру школи.

У березні місяці на дах ліцею влучила шестиметрова ракета, коли у підвалі перебували люди. На щастя, ракета не розірвалася, застрягши між дахом та класом математики.

«Зараз усі ліквідували та залатали дірку в даху. Війна війною, а життя триває і ми однозначно віримо у перемогу України і робимо все можливе, залишаючись кожен на своєму фронті», — підсумувала Страпко.

Вчителі ліцею кажуть, що незважаючи на те, що більшість дітей роз'їхалися різними країнами, процес навчання триває. Завдання розподіляють у месенджерах, групах, школярі виконують вправи  офлайн.

Опера проти війни: в Одеському театрі готують світову прем’єру "Катерини" Шевченка

Тетяна Беженар, 23.05.2022

Побувати за лаштунками Одеської опери та на власні очі побачити, як на культурному фронті сьогодення театрали розгорнути власну боротьбу із російськими окупантами “м‘якою” силою, для пересічного українця - справжнє везіння. Незважаючи на війну та постійну загрозу ракетних ударів, тут готуються до світової прем'єри поеми “Катерина” Тараса Шевченка.

Головна тема якої — трагедія української дівчини, яка покохала російського солдата.

“Катерина — це збірний образ долі жінок України. Шевченко дуже тонко її зобразив, показав весь біль, всю несправедливість. За великим рахунком - це молода дівчина, яка закохалася і хотіла жити для свого кохання. Але москаль зрадив її. Це, напевно, і не дивно в умовах сьогодення. Мені це найбільше болить. Образ Катерини такий, що не залишає байдужим нікого. Часом у самих артистів з'являються сльози на очах, бо ми втілюємося і співпереживаємо нашим героям”, - ділиться емоціями солістка Юлія Терещук.

Читайте статтю повністю тут.

Слово від нашої редакції

23.05.2022

Добрий день. Економічний форум у Давосі розпочався у швейцарських Альпах, вперше за десятиліття не приймаючи російську делегацію, оскільки організатори висловилися проти.

У спеціальному українському меню в найближчі 4 дні: спеціальне звернення президента Володимира Зеленського та першої леді Олени Зеленської; зустрічі з українськими урядовцями та керівниками бізнесу; мер Києва Віталій Кличко та його брат обговорять плани відбудови столиці та необхідну допомогу, після чого відбудеться сесія щодо реагування на гуманітарну кризу, постачання продовольства та енергоносіїв, а також обговорення цифрової стратегії України, кібервійни та трансформації управління. Україну також обговорюватимуть у контексті нової холодної війни та безпеки Європи, нових міграційних потоків та перегляду політики партнерства ЄС.

Окрема сесія у четвер, 26 травня, буде присвячена роботі журналістів, які висвітлюють війну в Україні.

Нарешті, на місці Російського дому відкрилася інсталяція Українського дому з ребрендинговим логотипом «Дім російських військових злочинів», що може зацікавити журналістів, які висвітлюють мистецькі події в Україні.

Як український бізнес тікає від війни  на захід країни

Мар’яна Цимбалюк, 23.05.2022

Івано-Франківщина - туристичний гірський регіон України, який досить часто порівнюють зі Швейцарськими Альпами. Українські Карпати з  чистим повітрям, водою і розвиненим готельно-відпочинковим сектором  уже давно стали улюбеним місцем для вітчизняних та іноземних туристів. Сюди перелоковуються великі і малі підприємства з гарячих воєнних міст України. Щоб зберегти бізнес, багато компаній  просто під обстрілами російських танків вивозять  свою габаритну важку техніку та виробниче оснащення.

З якими проблемами стикаються підприємці які перевозять бізнес з одного кінця держави в інший розповідає керівник швейної компанії з Чернігова Ігор Зенченко.

Для початку розкажіть трішки про діяльність компанії,  яку продукцію ви виготовляєте?

Компанія  на ринку легкої промисловості України працює більше 20 років. Основний напрям роботи - пошиття одягу для різних галузей. Наші виробництва розташовані в Києві та інших містах України.

Одне із підприємств (Чернігівщина) спеціалізується на пошитті воєнної форми.  Зараз виконуємо  державне замовлення  шиємо верхній одяг,  дорожні сумки, чохли для бронежилетів, медичні аптечки.

Як  підприємство відреагувало на російське військове вторгнення?

Перший день війни ми працювали, хоча недалеко від нас точилися бойові дії і нам було чути постріли. Я людей відпустив додому, але сам перебував на фабриці протягом трьох тижнів під обстрілами, поки не відключили електрику і  водопостачання. Під час  дуже сильного обстрілу ми вирішили евакуюватися. Ми рахували секунди між вистрілами - щоб виїхати зі двору підприємства додому. Спочатку вирушили до Києва, їхали по бездоріжжю кілька десятків кілометрів там попали під обстріли – ми цей шлях тепер називаємо «дорога життя».

Як ви і компанія опинилися на Прикарпатті?

Один  з засновників  компанії  Валерій Генадійович розпочав евакуацію підприємства  з Києва раніше. Валерій розглядав кілька варіантів для релокації бізнесу.  Йому надійшла пропозиція, він приїхав сюди оглянув і рішення перетягнути бізнес сюди ухвалив одразу.

Що саме переконало співзасновника компанії  залишитися в туристичному регіоні Івано-Франківщині?

Наше керівництво дуже вразив той прийом який  нам влаштували.  В одному з  інтервю Валерій якось сказав що тут його так нагодували,  що вдома так не годують. Жінка сказала що пригадає йому це.

Де ви зараз проживаєте?

Сюди зі  мною поїхало декілька працівників. Ми всі проживаємо в приміщенні в одній сільській школі. Нам тут організували триразове харчування.

Чи було проблемою знайти нових швей і працівників в новому місті?

Я приємно здивований-багато людей відгукнулося на інформацію про набір працівників. Одразу після оголошення прийшло 25-30 людей. Нам в пошуку допоміг місцевий Центр зайнятості і місцева влада. Я не думав, що одразу буде так багато бажаючих працювати. Незважаючи, що багато працівниць – швей роз’їхалися по різних країнах.

Яка максимальна кількість працівників  може бути задіяна у виробництві та який одяг буде шитися безпосередньо на новій локації?

Один напрямок виробництва - це пошиття одягу та виробів сумочно-рюкзачної  групи для військових потреб. Зараз в нас в приміщенні 40 посадочних місць, але ця цифра  буде зростати бо ми плануємо розширювати виробництво. Для виробничних потреб ми нещодавно придбали додаткове нове обладнання яке здатне прикріплювати специфічні деталі до одягу. Разом з тим на допоміжні роботи зараз шукаємо розкрійників.

Пане Ігоре, які  у вас плани на майбутнє?

Якщо підприємство успішно запустить свою  роботу – то це буде ще одна окрема бойова одиниця нашої  компанії.

Що ви порекомендуєте підприємцям, які теж планують переїхати в Івано-Франківську область?

На будь якому виробництві все починається з людей. Якщо я перевезу підприємство на 60 людей  і нікого не зможу посади за робочий стіл то який в цьому сенс? Треба наперед дізнатися чи є в регіоні потенційні потрібні працівники з відповідною  освітою чи мінімальною  підготовкою.

Слово від нашої редакції

23.05.2022

Добрий ранок. Ми переживаємо 89-й день російського вторгнення в Україну. Починаемо наш щотижневий блог зі статей про дефіцит пального та експорт зерна з Старобільску до так званого «ЛНР».

Дефіцит бензину та диспалива: ціни високі, а якість пального низька

Мар’яна Мотрунич, 20.05.2022

Паливна криза в Україні продовжується. На більшості заправках немає ні бензину, ні дизпалива. Якість того пального, яке є в продажі — низька. А там де, підвезли пальне — дуже великі черги.

Ця криза була очікуваною, адже понад 50% пального Україна купувала в Росії та Білорусі, а також завозила його через українські порти Чорного моря, які на разі заблоковані російськими військами. Але ситуація ускладнилася після того як російські ракети , на початку квітня цього року, знищили найпотужнішого виробника нафтопродуктів — Кременчуцький нафтопереробний завод. Від початку повномасштабної війни російські ракети пошкодили та зруйнували понад 20 нафтобаз по всій країні.

Через цю ситуацію, яка склалася, зараз пальне в Україну завозять із Європи. Раніше, ці логістичні зв’язки взагалі не працювали. На сьогодні пальне завозять бензовозами, але їх не вистачає. Крім того, на кордонах великі черги автомобілів, через які бензовози змушені стояти в багатокілометрових чергах.

Нестача пального триває вже майже місяць. Іноді простоявши кілька годин в черзі на АЗС можна залишитись ні з чим, бо пальне закінчилося. Більшість заправок  продають бензин та дизпаливо полімітно — максимум 10 або 20 літрів.

На тлі повномасштабної війни багато людей втратило роботу, за даними Міжнародної організації праці при ООН це майже 5 млн людей. Як зазначив директор консалтингової групи “А-95” Сергій Куюн чимало безробітних водіїв стоять в чергах, аби купити пальне, а потім його перепродати за вищу ціну.

«Можна купити по 40 грн за літр каністру, а продати її по 70. Роботи зараз немає, тому це непоганий заробіток» — зазначив експерт.

Крім того, люди або доливають хоч кілька літрів собі в бак, або запасаються на майбутнє, наповнюючи палним каністри.

Ціни на заправках коливаються, іноді вони дуже високі. 17 травня в Кабміні повідомили, що домовився з операторами ринку призупинити державне регулювання цін на пальне, аби якнайскоріше вирішити проблему з дефіцитом пального. В уряді розраховують на те, що високі ціни на пальне зменшать черги на паливні станції. Купуватимуть пальне тільки ті, кому це дійсно необхідно.

Те пальне, яке продають, як правило, низької якості. Держекоінспекція з березня призупинила контроль за якістю пального. Експерт з паливного ринків, Сергій Куюн зазначає, що на ринку почастішали випадки шахрайства з реалізації неякісного пального на АЗС. Експерт зазначив, що в Укаїні немає всіх компонентів, щоб виготовляти пальне якісно на сьогодні.

На Луганщині російські окупанти  планують вивозити зерно

Журналістка з окупованого міста на Луганщині розповідає про те, що російські військові та сепаратисти вивозять цінне обладнання та зерно.

Ксенія Новіцька, 20.05.2022

У Старобільську росіяни продовжують створювати видимість своєї «діяльності». Вони вирішили, що їм не достатньо поцупити комп'ютерне та медичне обладнання. Окупанти пішли далі. Тепер вони будують залізничну гілку від своєї псевдореспубліки до величезного підприємства «Старобельский элеватор» аби вивезти звідти все зерно. Працюють у поточному режимі, бо розуміють, що контрнаступ наших Збройних сил України не за горами, а тому спішать все загарбати.

Ось, що вони пишуть на своїх сайтах:

«Специалисты государственного унитарного предприятия "Луганская железная дорога" (ЛЖД) строят железнодорожную ветку, соединяющую предприятие "Старобельский элеватор" с железнодорожной сетью Республики. Аграрии из северных регионов ЛНР хранят на элеваторе пшеницу, ячмень, кукурузу, семена подсолнечника. Ранее сельхозпродукция доставлялась и вывозилась из зернохранилища только автомобильным транспортом. Основные работы по строительству ж/д ветки специалисты планируют завершить на этой неделе».

Вони не тільки хочуть вивезти зерно з нашого Старобільська, а й цеглу. Вже почали розбирати будинки на кварталі Ватутіна, які постраждали внаслідок обстрілу російсько-окупаційних військ у лютому цього року. Кажуть, що збираються будувати нові. Але насправді вивезуть цеглу, як і все інше у невідомому напрямку.

Вони також крадуть гроші і з українського бюджету. Вони змушують місцевих підприємців перереєструвати свої бізнеси у так звану «Луганську народну республіку» аби платити податки туди.

Немало хто погоджується, бо бояться наслідків, які їм обіцяють представники «нової влади». Хоча самі наголошують на тому, що це робиться виключно для  «стабілізації цін на товари та послуги». А ціни як були захмарними, такими і є. І будуть поки у місті «республіка».

Миколаївський щоденник втечі: розбите лобове скло як «подарунок» від окупантів

Світлана Вовк, 23.05.2022

В черзі на заправку двоє чоловіків стояли на аварійці з побитим лобовим склом. Ми почали сперечатися: аварія чи "подарунок" від окупантів?

Віктор живе в селі Українка Миколаїської області. Працював на фурі далекобійником. 24 лютого року стояв в черзі. Коли о 4 ранку прилетіла ракета в Кульбакіно, зрозумів, що то розпочалася повномасштабна війна. Із черги поїхав додому.

«Через пару днів біля села проходили колони з окупантською технікою, але наші військові одразу ж дали опір. Пізніше російські військові почали бити по селу з мінометів. Тоді трохи нам попало біля машини, упав снаряд і хвилею розбило лобове скло шматками землі. Тоді ніхто не постраждав, але в сусідки пів хати відірвало. Люди боялись і переховувались в підвалі. О 6 ранку я приїхав додому і привіз дітей з укриття, о 6:30 – обстріляли мінометами, а через пів години – другий раз. І стріляли весь час в один край, бо хтось здав солдатів, що вони в той момент були десь поруч там. Після обіду о 16 годині дня прилетів літак і поцілив за огородами», - розповів Віктор.

В той день Віктор вирішив терміново вивезти сім’ю.

«Забрав дітей 3, 8 та 18 років, дружину, матір, сестру та її 15-річного сина. Вивіз їх в Миколаїв, звідти люди переправили їх в Одесу, а далі - закордон до Чехії», - повідомив чоловік.

Наступні два тижні, за словами Віктора, їх обстрілювали касетними ракетами. Вбило чоловіка з села.

«Я відскочив і впав на землю, коли побачив, що летить, тоді біля мене за 10 метрів впала касета. Чоловік, який вийшов щойно з будинку, отримав касету під ноги і це його вбило, а також його кобилу та птицю перебило», - згадав Віктор.

Чоловік допомагав з евакуацією також людям, які мали машину, але боялись виїхати з села. Деякі односельчани просили вивозити і тварин в інші села та райони. Світла в селі вже немає третій місяць. Газу місяць не було, але наші військові відігнали росіян і його змогли полагодити. Через декілька днів, за словами Віктора, планують ставити електростанцію, аби качати на свердловину воду, щоб в селі була вода.

До війни в селі жило приблизно 1500 людей, зараз лишилось близько 200.

«Мою доньку від кулі врятувала коробка з–під туфель». Розповідь мешканця Маріуполя

Анна Дністровська, 23.05.2022

Місяць жив у сховищі, пік хліб на багатті, втратив племінника, який потрапив під авіаудар російських військ, а під час однієї з трьох спроб виїхати з міста, отримав поранення. Так 27-річний житель Маріуполя Артем Шаповалов розповідає про життя в місті, яке в облозі російської армії. Місяць тому він з родиною зміг вибратись з Маріуполя. Каже, виїхати вдалося дивом, російський військовий поцілив у лобове скло його машини і влучив у руку, 5-річну доньку від кулі врятувала коробка з-під туфель. У Маріуполі чоловік мав свою пекарню, кінотеатр і бізнес-центри. Усе це знищила російська армія. Нині чоловік живе в Кропивницькому. Події, свідком яких став, називає пеклом на землі.

Для Артема Шаповалова повномасштабна війна розпочалась о 05.30 ранку 24 лютого. Тоді, каже, почув перший вибух і зрозумів, що почалась війна.

“За дві хвилини зібрав свою сім'ю, дитину, дружину та переїхали в укриття до безпечного місця. Ми почали розуміти, що це війна не тільки в Маріуполі і на Донбасі, але в усій країні. Почали телефонувати усім своїм рідним, усіх, кому потрібно було укриття, запрошували до себе.

У мене у одному з бізнес-центрів було сховище і так назбирали, як у рукавичці, 50 людей.

2 березня пропало світло, тепло, газ, вода, люди почали розуміти, що далі потрібно якось виживати: у когось були запаси води і їжі, хтось шукав колодязі. У мене був запас борошна, ми робили на вогні хлібці”, - розповідає він.

Говорить, у приміщення, де було сховище, зранку 7 березня влучила ракета. Половина бізнес-центру зруйнувалась, машина опинилась під завалами. Артем радів, що всі лишились живі.

“Кисню не вистачало. Коли була змога, на кілька хвилин виходили нагору, щоб подихати свіжим повітрям.

Особливо помітно нестача кисню відображалась на дітях, тому їх в першу чергу бодай на декілька хвилин виводили на вулицю”, - розповідає чоловік.

За півтора місяці обстрілів, каже, навчився розрізняти, яку зброю застосовують російські окупанти.

“У порівнянні з авіаударом «Град» здавався іграшкою, ми не боялись «градів», ми боялись авіаударів. 13 березня я пішки ходив обдивлятися свої приміщення, щоб їх не мародерили, ми проходили вздовж поруч розташованих будинків і як тільки повернули, нас підняло вибуховою хвилею.

Стовп пилу і диму. Ми відразу не зрозуміли, а через деякий час стало ясно, що це авіаудар.

Бачимо, що під завалами діти, люди. Двох хлопчиків дістали, одного врятували, інший через п’ять днів помер в реанімації. Дітей, людей ховали прямо біля будинків, люди самі під обстрілами рили ями, закопували своїх родичів або й незнайомих людей”, - розповідає Артем.

За тиждень через авіаудар загинув його племінник.

“13 березня у лівобережному районі, був обстріляний авіаударом, воронка п’ять метрів завглибшки, від людини нічого не лишилося, хлопцю 21 рік. Царство небесне.

Він гуляв із собакою хаскі, її скелет відкинуло у під’їзд. Лише по цьому і зрозуміли, що це був він.

А так людина зникла безвісти і таких, на жаль, дуже багато”, - каже чоловік.

Від початку вторгнення російські військові обстрілювали приватні будинки і багатоповерхівки, тобто знищували мирне населення, розповідає Артем.

Мародерство, каже, почалось у березні: обікрали усі магазини, розбили усі аптеки, абсолютно жодного магазина не залишилось – ні води, ні їжі, нічого.

А ще немає жодного вцілілого будинку. Розповідає, як з родиною тричі намагався виїхати з Маріуполя.

“Моє приміщення після того, як ми виїхали з родиною, повністю зрівняли із землею. 23 березня ми ухвалили рішення, не дивлячись ні на що, виїжджати. Ми доїхали до старого шлакового ринку і я зрозумів, що в нас стріляють. Я виходжу з машини, стаю на коліна, піднімаю руки і кричу «Дай виїхати!». Своїм, у двох інших автомобілях, показую, щоб їхали назад. Вони здали назад, ми залишились у епіцентрі, я озирнувся навкруги і бачу, що поряд лежить чоловік, якому прострілили ногу, він намагався пройти пішки, попереду стоїть заведена машина, водій убитий і тільки тоді я зрозумів, що треба «робити ноги».

Мою дитину врятували туфлі, які лежали біля заднього скла машини і куля потрапила в туфлю, а мене поранило, у мене є шрам від кулі, яка влетіла і вилетіла.

Люди, які їхали зі мною, прекрасно розуміли, що цілились в серце, щоб вбити водія і розстріляти всю машину. Кажуть, є ангел-охоронець на небі, нас привело до церкви, це протестантська церква, яка допомагала вивозити людей з Маріуполя і завдяки їм ми вибрались”, - розповідає Артем.

Чоловік вирішив залишитися в Кропивницькому, розвивати свій бізнес в українському місті, бо він українець і звідси, каже, їхати не хоче. Зі співробітниками, які теж виїхали з Маріуполя, планує відкрити кінотеатр і пекарню.

«Я стояла і плакала»: як Польща зустріла біженців з України

Мирослава Опанасик, 23.05.2022

Українська журналістка розповіла про евакуацію у Польшу та вдячність до волонтерів і місцевих мешканців.

Проходження українсько-польського кордону тривало 10 годин: з 6 год вечора і до 8 ранку. Всі були на нервах. Черга з авто була величезна. Були такі, які проїжджали вперед без черги, які сварилися, бо їм видавалося, що хтось порушив чергу. Під ранок від недосипу через нічні повітряні тривоги я вже просто засинала за кермом.

А у мене в авто – 2 дітей: мій син і син переселенки з Донеччини – дружини телеоператора українського телеканалу, яка теж їхала з нами у Польщу.

Вже коли у пункті пропуску Ягодин-Дорогуськ на польській стороні чекали на останні печатки в паспорти, ми побачили волонтерів з Польщі з допомогою для українців.  За таку турботу їх просто хотілося розцілувати. Діти побігли  за соком і бутербродами. Я взяла собі гарячий чай, щоб зігрітися. Адже ще перед війною застудила горло, а спускання у холодний підвал під час повітряних тривог ще більше посилило мій кашель.

Врешті кордон був пройдений. Куди далі – я не знала. Підказали польські прикордонники де у Дорогуську шукати пункт прийому біженців.

Пункт прийому біженців

Коли я під’їхала, то побачила майданчик з безліччю авто. Там снувало чимало людей, стояли намети волонтерів з продуктами, одягом, засобами гігієни для українців. На одному з польських авто побачила карикатуру: Росію-ведмедя з прищемленим капканом статевим органом. На інформаційних стендах були корисні номери телефонів та адреси з пропозиціями житла для українців. Пам’ятаю, що стояла, дивилася на все це і просто плакала від розчулення.

У приміщенні пункту прийому біженців був облаштований чималий зал з розкладачками. Їх було десь з півсотні.

Хтось спав, хтось годував дитину, хтось звітував телефоном рідним, де перебуває. Поспати було нереально через шум і постійний рух. А ще нас нервувало бахкання, схоже на постріли. Можливо, такий звук видавали двері. Тож ми вирішили просто трішки відпочити і рухатися далі.

У пункті біженців була облаштована їдальня. Тут же син отримав першу свою іграшку від поляків – чоловічка, схожого на Карлсона, а ще - улюблені «чупа-чупси». Здавалося, що кожен поляк намагається зробити все можливе, щоб відволікти нас від сумних думок про війну.

Нам видали безплатні телефонні сім-карти з номерами польських операторів. Я запитала, чи не можна знайти якусь окрему кімнату, щоб мати змогу там розміститися для відпочинку. Бо у залі на 50 осіб мій син заважатиме іншим. Та й кішку, яку теж взяла з собою, не зможу випустити. Поляки відразу видали номер телефону і розповіли, куди їхати.

Гостинна Евеліна

Цій худенькій вродливій жінці було за 40 років. Вона зустріла нас на авто біля костелу. Показала дорогу до свого дому. Це було село за 25 км від Дорогуська. Ми потрапили у незвичні за останній час тишу і спокій. Будинок розташовувався біля лісу. Ми змогли врешті прийняти душ, відпочити.

Евеліна була справжнім добрим ангелом. Намагалася оточити нас турботою. Нам з сином віддали кімнату, у якій мешкали Евеліна з чоловіком. Самі вони з маленькою донькою Михасею переселилися у зал.

Пам’ятаю, що через стрес перші тижні війни мені не хотілося зовсім їсти, я не могла спати.

Евеліна намагалася приготувати смачненьке, сину давала його улюблену піцу. Її чоловік Кшиштоф, повернувшись ввечері з роботи, простягував мені баночку пива, щоб змогла заснути. Сину подарував ролики. Евеліна, помітивши мою застуду, запропонувала ліки від кашлю.

Їй щодня по кілька разів на день телефонували знайомі і питали, яка допомога нам треба. Приходили до нас, приносили їжу, одяг, іграшки тощо.  Через 4 дні з’явилися місця на базі відпочинку, відведеній для біженців владою. Тож ми переселилися туди.