Історії з України, #Тиждень 11: Чому українська редакторка шкодує, що не вміє стріляти

Львівський залізничний вокзал, 28 квітня 2022 року. (Фото: Богдана Романцова)

Блог «Історії з України» є центральною частиною нашого проєкту. У ньому в прямому ефірі українські журналісти пишуть про важкі умови життя через російське вторгнення, та повідомляють про те, що відбувається на місцях. Російські журналісти, яким загрожує цензура та тюремне ув’язнення за правду, також поділяться тут своїми історіями. Ми не завжди можемо перевірити події, описані в їхніх статтях, але їхні короткі репортажі та сюжети описують країну, що перебуває у воєнній смуті.

Команда українських редакторів Geneva Solutions буде постійно оновлювати його та додавати нові записи протягом тижня. Версію цього блогу англійською можна прочитати тут, а окремий російський блог — тут. Дякуємо всім, хто підтримав цей проєкт через нашу краудфандингову кампанію.

Слово від нашої редакції

06.05.2022

photo_2022-05-06_08-14-11.jpg
Рубіжне, Луганська обл. 6 травня 2022. (Фото: Сергій Гайдай/Голова Луганської ОДА/Телеграм)

Добрий ранок. На 72-й день війни на сході країни тривають бої. За словами голови Луганської ОДА, серйозно посилилися бомбардування житлових масивів та інфраструктури Луганської області.

У Маріуполі триває блокада підрозділів ЗСУ в районі Азовсталі. У деяких районах відновлено авіаудари з метою взяти під контроль металургійний завод. Сьогодні планується відновити евакуацію з обложеного міста за підтримки ООН. За минулий тиждень вже було врятовано близько 500 жінок, дітей та літніх людей.

У Харківській області російські війська продовжують обстріли з літаків і важкої артилерії по житлових кварталах і передмістях Харкова. На північ від Херсонської та Миколаївської областей ворог атакує підконтрольні Україні населені пункти.

Наступна публікація - від нашої старобільської кореспондентки, яка живе в окупації на Луганщині. Ми не можемо перевірити всі події, описані в статті, але це ілюструє, як швидко Росія намагається нав’язати свою правду населенню, що залишається на захопленій території.

Редакторка, що стала волнтеркою: “Там заподіяно стільки жорстокості. Я жалію, що не вмію стріляти”

20220429_092359.jpg
Львівський залізничний вокзал, 28 квітня 2022 року. (Фото: Богдана Романцова)

Олександра Амброз, 06.05.2022

Українська редакторка Богдана у мирний час редагувала книжки та читала лекції. Але війна змусила її покинути рідний Київ та переїхати до Львова.

“Я відразу пішла шукати, де можу допомогти, - розповідає Богдана, - Найбільше руки були потрібні саме на вокзалі, тут Червоний Хрест України влаштував пункт прийому переселенців, які потягами їхали з усієї України на Захід”.

Багато хто бачив фото переповнених перони, наповнених вщерть купе і людей, переважно жінок, дітей та стареньких, які спали в проходах. Богдана приймала їх - виснажених, розгублених, голодних. Вона була першою людиною, яка годувала їх, наливала солодкий чай чи каву. Підказувала, куди їхати далі.

“Дуже часто для людей, що виходять з потягів, наш намет - це перше місце, де вони можуть розслабитися. І вони починають говорити з нами, їм треба виговоритися. Багато хто починає відразу плакати”.

Людські трагедії викликають палючу ненависть та жагу помсти.

“Я жалію, що не вмію стріляти. Якби я вміла - я не знаю, щоб я з ними зробила”, - каже редакторка.

Однак попри все Богдана знаходить в собі сили і далі працювати з книжками. Читайте повну історію за посиланням.

Небезпечне життя української журналістки за російською програмою “денацифікації”

photo_2022-05-05_17-42-33.jpg
Скріншот з сайту Айдар.сіті

Ксенія Новицька, 06.05.2022

Жити в окупації рашистів ще та "насолода". Особливо, коли майже кожен п'ятий житель твого міста або вже колаборант, або просто живе за принципом "яка різниця хто буде аби не стріляли". Але є ще третя група людей - любителі "руського миру". І вони, на мою думку, страшніші за всіх. Чому? Бо вони вірять в те "краще життя", яке несе росія, і не бачать нічого прекрасного у своїй країні.

З часу окупації Старобільська, свою работу активізував проросійський сайт "Айдар.Сіті". Та писанина, що публікується на тому ресурсі, це розпалювання ворожнечі між українцями, відверта брехня, направлена на пропагування ідей "руського миру" та дискредитацію Української держави. З недавніх пір там з'явилися і нова рубрика під назвою "денацифікація". У ній пишуть про місцевих жителів, які є патріотами своєї країни. До списку тих, кого мають "денацифікувати", потрапила і я.

"Мухина Марина. Журналистка" из укро-нацистской "Телегазеты". Об уровне "журналистики", в том числе таких марин, можно судить по тем помоям, которыми телегазетчики кормили читателей на протяжении всей украинской оккупации Старобельска. Почему эта журнашлюха плачет? По убитым укро-нацистами детям, старикам и женщинам Донбасса? Сомнительно. Ни чести, ни совести. Скорее всего сльозы на очах этой продажной шкуры от ностальгии по кизякам, соломе, шароварам, чубам и прочей гидности, газу по 10 гривен, а главное по тридцати сребренникам за предательство.

Предала Старобельск, наплевала на старобельчан, растоптала память предков.

Эта бандеровская подстилка активный участник провокации с нападением на колонну воинов-антифашистов 2 марта этого года.

А тем временем город недоумевает. Почему до сих пор ни один клеветник, пособник террористов и укро-нацистов до сих пор не привлечен к ответственности, хотя бы за откровенно клеветнические материалы в этом чубатом рупоре укро-нацистов? Доколе? Денацификации быть!" - ось що про мене написали.

Із всього написаного, правдою лише є те, що я дійсно виходила на мирну акцію протесту у Старобільську 2 березня з іншими старобільчанам аби сказати окупантам, щоб вони їхали туди, звідки приїхали. Ми зупиняли ворожу колону танків, яка йшла через наше українське місто. На щастя, обійшлося без жертв та постраждалих.

"Укр-нацистка" - я взагалі не розумію, що це означає. До початку війни я взагалі не чула таких слів. А тепер це норма у Старобільську.

Ця стаття "змусила" мене трохи зупинитися. Бо у місті живу не тільки я, а й моя трьохрічна донька, чоловік, батьки, дві рідні сестри та брат, племінник, бабуся. Всі вони знаходяться у небезпеці через мою професійну діяльність та чітку українську позицію. Морально дуже важко. Я не пишу більше дописи, не коментую "проросійські" пости у Фейсбуці, працюю під псевдонімом аби не наражати на небезпеку своїх близьких. Лише так я можу вберегти їх та себе.

Такий він, клятий "руський мир"...

Ранок п’ятниці ми починаємо історією про людськое співчуття з Одеси та Берліна…

Від Одеси до Берліна: тваринам теж потрібні нові домівки

278914655_371790064882571_3558923451586253843_n.jpg
Олена зі своєю командою. Одеса, Україна. Квітень 2022 року. (Фото: Олена Абрамова)

Максим Хотіленко, 06.05.2022

Далеко не всі можуть вивезти з гарячих точок своїх улюбленців. Зоо-евакуацією тепер займаються волонтери. Серед них і українка з Іспанії, тату-майстер Олена Абрамова.

"Живемо в Іспанії вже 6 років. І коли все почалося, на другий день стало зрозуміло, що сидіти вдома, нічого не робити - не варіант. Тому ми вирішили з чоловіком  - я сідаю на автівку і їду на кордон."

Спочатку жінка привозила в Україну дефіцитні ліки, потім переключилася -  на порятунок тварин.

"І на 10 день мені написала знайома з Берліну -  є міні- притулок в Одесі. Чи можете допомогти з евакуацією?"

Олена каже – відмовити не могла. Перша подорож була з Одеси.

"Ми евакуювали одеський притулок там було близько 35 тваринок. 8 цуценят, 8 дорослих собак, все інше  - кішки."

Олена розповідає -  з тваринами у дорозі, певно важче, ніж з дітьми. Особливо важко стояти кілька діб на кордоні.

"З молдавського кордону до Берліну. 2,5 доби. Це десь під 2 тисячі кілометрів.."

Дорогою - хіба що короткі зупинки на перекус і невеличкі прогулянки

"До пункту призначення ми вже їдемо без зупинок на сон. Водій рулить, я сплю. Потім він прокидається і міняємося."

278986255_732387754772885_6992259590122611781_n.jpg
Олена зі своєю командою. Берлін, Німеччина. Квітень 2022 року. (Фото: Олена Абрамова)

У Німеччині  - квест зазвичай продовжується. Тварин треба розвезти по новим домівкам.

"Якимось дивом з'явилися дві волонтерки Паула і Майя. Вони по фото і по інформації від волонтерів з Одеси прилаштували усіх тваринок, тобто коли ми приїхали до Берліну. Вже через кілька годин. Люди прийшли і розібрали усіх тваринок."

Гроші на місії порятунку скидають небайдужі підписники і друзі, ще половину – Олена докладає з власної кишені. Разом з  своєю командою вона вже врятувала і прилаштувала в добрі руки понад 100 чотирилапих.

"Я казала - Боже це останній раз, я вже не можу, бо це якийсь дурдом…Але коли ти приїжджаєш і бачиш ці щасливі сім'ї, котрі беруть цих тваринок. Потім роздали всіх і я питаю -  коли їдемо наступного разу."

Наступна місія - вже днями - з Польського кордону. Там евакуації чекає близько 20 котів і 18 собак.

Слово від нашої редакції

05.05.2022

Добрий ранок. У сімдесят перший день військового вторгнення окупанти і далі намагаються встановити повний контроль над територією Донецької та Луганської областей та зберегти свій сухопутний коридор з тимчасово окупованим українським Кримом, повідомляє речник штабу ЗСУ. Тривають обстріли міста Харкова. Також обстрілів зазнали Дніпропетровську та Кіровоградська області, прикордонні райони Сумської та Чернігівської областей. Українська протиповітряна оборона завдала поразки ворогу в окремих регіонах, а російська армія могла втратити контроль над кількома населеними пунктами в Миколаївській та Херсонській областях.

Міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук підтвердила, що у рамках Маріупольського гуманітарного коридору за сприяння ООН та Міжнародного Червоного Хреста було евакуйовано 344 людини: у підконтрольне Україні Запоріжжя щойно прибула група жінок, дітей та людей похилого віку з Маріуполя, Мангуша, Бердянська, Токмака та інших місць.

Президент України Володимир Зеленський також повідомив трагічну новину про загибель відомого журналіста та військовослужбовця Олександра Махова на Харківщині, в боях під Ізюмом. Йому було 36 років, родом з Луганська. Минулого тижня ми опублікували матеріал від іншого українського журналіста, який, як і багато інших, також захищає Україну, і ще один матеріал про те, чому журналісти стають мішенню для російських військ.

278571124_5646033438760051_255147815595353205_n.jpg
Український журналіст Олександр Махов загинув у бою (Фото: Facebook/oleksandr.makhov)

Домашні тварини під час війни в Україні

Олександра Летинська, 05.05.2022

Звірства війни в Україні обернулися катастрофою не лише для мільйонів українців, а й тисяч собак і котів. Домашні тварини змушені були терпіти обстріли, авіаудари, голод, самотність і страх.

Світ облетіла світлина з Ірпеня, на яких лежачий пес, ніби прощаючись, притуляється до чоловіка. Через місяць волонтери забрали собаку і розшукали господарів. Виявилося, що власники за кордоном перебувають у скрутному фінансовому становищі. Однак вони заплатили за перший медичний огляд собаки. Подальше лікування оплачували волонтери та небайдужі люди.

Y_1-1 twitter.com yamphoto.jpg
Фото: twitter.com/yamphoto

Також відомо про молодого ротвейлера, який пробув у вольєрі більше 20 днів. Зоозахисниця Сніжана Бугрік знайшла його випадково в зачиненому вольєрі, на який впав дах зі зруйнованого будинку й прикрив песика від очей. Лише було чути як той скавчить.

А фотографія кота з обгорілими вухами та шерстю стала ілюстрацією звірств російської армії, яка бомбить українські міста та села. Кота врятували і назвали Фенікс на честь міфічного чарівного птаха, що повстав з попелу.

Сьогодні ми розкажимо про те, чому багато домашніх тварин залишаються на війні самі і хто їх рятує.

Чому Україні не потрібна російська мова

Катерина Годік, 05.05.2022

Російська пропаганда називає мовне питання одним з важливих чинників початку війни в Україні. Мовляв, вони хотіли, та й хочуть захищати права російськомовних, яких буцімто утискають.

В якостів аргументі на користь таких утисків наводять відсутність викладання російської у більшості шкіл, одномовне зовнішнє незалежне тестування (його складають лише українською), апелюють до великої кількості російськомовних сімей в Україні, які за 30 років незалежності не вивчили мову.

Як правило, в якості аргументів за двомовне середовище наводять успішні приклади Канади та Швейцарії. Мовляв, у них вийшло, і в Україні теж може вийти. Це ж так просто, каже Росія.

Та насправді з цим питанням все дуже складно. Аби це зрозуміти, варто звернутися до історії становлення двомовного середовища у нас.

Читайте статтю повністю тут.

Сьогодні ми продовжуємо наш історичний огляд російських військових традицій, проводячи паралелі з нинішньою війною в Україні. Київський журналіст і письменник Сергій Карюк дивиться на те, як російські поразки і перемоги завжди давалися величезною людською ціною.

«Баби ще народять» може бути девізом на гербі збройних сил Росії

279026188_542968027349836_6620210411673482719_n.jpg
Особисті речі та спорядження російських солдатів. Київська область після місяця окупації. Квітень 2022. (Фото: Максим Хотiленко)

Сергій Карюк, 05.05.2022

Погано підготовлені операції, лобові атаки, кинуті на полі бою поранені. За два місяці вторгнення в Україну росіяни втратили убитими 21 тисячу солдатів. Жахливі цифри жодним чином не вражають керівництво РФ. Адже так там воювали завжди.

Нарвська битва 1700 року. Страшна поразка російської армії. Поле бою усіяне тілами гвардійців царя Петра Першого. Десятки вбитих  - друзі дитинства царя, що виросли разом з ним.

Побачивши цей килим з людей Петро не витримав – заридав. Його заспокоїв хтось з найближчих соратників. Поклав руку на плече і сказав.

- Не плач, володарю, баби ще народять.

Ця сцена може бути звичайним історичним анекдотом. Однак кожна російська війна доводить – він був правдою. Адже ці три слова  – «баби ще народять» можуть бути девізом на гербі збройних сил Росії.

Померлі під час походів від голоду, холоду, спеки та хвороб. Загиблі під час непідготовлених штурмів, покинуті вмирати поранені. Це звичайні атрибути кожної війни. Вся справа в масштабах. Кожна війна Росії  - це кривава гекатомба, масові жертвоприношення своїх же солдатів.

Читайте статтю повністю тут.

“Проміняв спорткар на швидку допомогу”: історія українського гонщика Малика

IMG_1116 (1).jpg
Сергій Малик зі своєю командою, ралі Дакар. Січень 2022 року. (Фото: Сергій Малик)

Максим Хотiленко, 05.05.2022

Сергій Малик - автор 42 міжнародних і національних  рекордів авто, мото- та повітроплавання. Йому підкорився Бонневіль, Дакар. Він єдиний українець, який наввипередки ганяв з реактивним літаком. Тепер свій спортивний болід він змінив на бус і 24 на 7 розвозить гуманітарку по всій країні. Суми, Харків, Маріуполь, Запоріжжя, Одеса - чоловік за день може побувати у кількох містах. Зараз він буквально живе за кермом. 

Та це не все. Ще на початку війни він звернувся до своїх товаришів з усього  світу - з проханням допомогти придбати карети швидкої допомоги.

"Я написав пост у Фейсбуці і  мені почали активно коментувати, а потім мої друзі з США сказали, що допоможемо тобі. Потім вже європейські друзі швидко знайшли машини. Проплатили і ми поїхали за ними. Загалом вдалося закупити і доправити 46 швидких"  - каже Сергій і переконує - зупинятися не збирається. Тепер хоче зібрати гроші на 100 машин.

278528274_728753681479108_6298593014593092108_n.jpg
Сергій Малик зі своєю командою в Києві. Квітень 2022 року. (Фото: Сергій Малик)

Окрім цього, разом зі своєю командою автомеханіків, гонщик ремонтує машини для військових.

"До нас у майстерню, що тільки не приїздить. Не вистачало хіба, що танків."  - каже легенда автоспорту.

Сергію вже 55 років, враховучи інсулінозалежність чоловіка, такі навантаження даються йому не легко. Проте український  чемпіон – не готови здаватися.

"То все дрібниці. Потихеньку чапаємо до перемоги. Чим зможу - буду допомагати. Нас зламати ворогам не вдасться. Ми - сильні. Витримаємо і по зубам їм гарненько дамо."

Слово від нашої редакції

04.05.2022

Сьогодні стала відома інформація про ракетні удари по Донецькій, Львівській, Дніпропетровській, Вінницькій, Закарпатській, Київській та Херсонській областях. Росія також продовжує спроби штурмувати населені пункти Донбасу.

Австралія ввела нові санкції проти 110 осіб пов’язаних з Росією, а ЄС оголосив шостий пакет санкцій проти Росії.

У вівторок, 3 травня, російська армія вкотре спробувала штурмувати будівлю заводу «Азовсталь» у Маріуполі. Про це в коментарі Українській правді повідомив заступник командира полку «Азов» Святослав Паламар. За словами Паламара, внаслідок нічного бомбардування заводу, загинуло двоє цивільних жінок. 2 травня на заводі також спалахнула пожежа.

Також 2 травня був завданий ракетний удар по Одесі. Є загиблі та поранені.

Обстріли Харкова не вщухають

Новини Харкова не завжди потрапляють в міжнародні ЗМІ, але місто та регіон регулярно потрапляють під обстріли, які призводять до великих цивільних втрат. Місцевий журналіст Станіслав Кибальник розповів про ситуацію в Харкові. За словами Станіслава, велика кількість жертв часто спричинена тим, що люди «розслабляються» після спокійніших періодів.

Станіслав Кибальник, 03.05.2022

Типовий житловий масив ХТЗ поблизу південно-східної околиці Харкова. Звичайний теплий день 15 квітня, близько 16:30. За даними слідства, внаслідок прильоту ракет з «Урагану» по дворах та будинках тоді загинули вісім цивільних осіб, в тому числі семимісячна дитина, та 42 були поранені.

Чому стільки жертв? Ще наприкінці березня українські війська вибили окупантів з прилеглих сіл Вільхівка та Мала Рогань, з яких, наскільки відомо, вівся вогонь по мирних кварталах міста навпроти. Спочатку дійсно стало тихо.

І мешканці розслабилися. Хтось сидить на лавочці, хтось копирсається в клумбі, діти на гойдалках, хтось просто вийшов погрітися на сонечку. І тут раптом вибухи.

Інший момент: після того, як прилетіло, всі лізуть подивитися, ведуть термінові репортажі, що там та де, не думаючи, що може накрити другою хвилею. Стирчить нерозірвана ракета — мало не лізуть робити селфі з нею. Поліціянти просто в шоці з людей, не можуть їх розігнати по домівках.

Першу допомогу надавати ніхто не вміє. Хлопця вдарило в ногу уламком — метушаться в істериці «перетяніть хтось йому ногу!» замість того, щоб зробити це самим.

До чого ця історія? Попри те, що минулого тижня окупанти були вибити з Руської Лозової, звідки гатили по північних районах Харкова, в ніч на сьогодні (2 травня, - прим.) під ракети знову потрапило Павлове Поле. Горіли багатоповерхівка та два авто у дворі. На щастя, про жертви та постраждалих не повідомляється, та все ж, це знову показує нам, що замість втрачених позицій швидко знаходяться нові.

А населенню кварталів, що знаходяться в зоні ураження, треба щось робити зі ставленням до власної безпеки. Тільки що саме — ніхто не знає. Тому гра в харківську рулетку триває.

Було багато бурятів, якi питали місцевих: «Це вже Харків?»

Harkiv 10.png
Фрагмент з ролика пропагандистського каналу міліції так званої ЛНР. Козача Лопань, Харківська область, 19 квітня 2022 року. (Джерело: vk.com)

Селище міського типу Козача Лопань та село Цупівка стали одними з перших здобутків російського вторгнення на Харківщині. Окупація триває тут з першого світанку війни та до цього часу. 19 квітня російські та сепаратистські ресурси доповіли про знищення ЛНРівцями диверсійного пункту ЗСУ в окупованій Цупівці, для чого було розіграно взяття та підрив покинутого будинку. Останніми днями ситуація почала змінюватися в північних передмістях Харкова: деякі селища тепер в нейтральній зоні, а декілька інших, за попереньою інформацією, буквально вчора перейшли під контроль ЗСУ. Місцевий журналіст Станіслав Кибальник записав свої враження про те, як розгорталися події у цих селищах з перших днів окупації.

Cтаніслав Кибальник, 02.05.2022

Ті, хто зміг виїхати, розповідають, що спершу туди ввійшла молодь. Було багато бурятів, як заїхали до Цупівки – питали місцевих: «Це вже Харків?» Дивувалися асфальтованій дорозі та новому освітленню вздовж траси. Нікого не чіпали, навіть допомагали одній бабусі лікувати поранену під артобстрілом ногу. При обстрілах застрибували до погребів ховатися разом з мешканцями, до одного двору заїхали на БТР та знесли ворота, рятуючись від стрілянини…

Далі з’явилася «Народна міліція ЛДНР». Почали пиячити, розповідати про «8 років бомбили Донбас» і все в такому дусі. Навіть обмундирування нормального не мали, ходили в плямистих синіх формах охоронців та в онучах. Деякі були в кросівках та резинових капцях. Ці більше за всіх гнобили населення, в перервах між пиятикою питаючи місцевих нарків, чи є в них якісь запаси. Ну, це треба було бачити, тільки в окупованій частині Харківщини немає ані світла, ані зв’язку…

Останніми заїхали інші військові ЗС РФ. Хто саме? Багато подейкували, що це кадирівці, насправді ж – осетини. Полазили по Чайківці та пішли. Потім у декого з жителів позабирали паспорти та змушували приходити відмічатися. Всі погреби з харчами обчистили. Ще один з тих, хто виїхав, говорить, що його брату вжарили голову об коліно, поклали на землю та стрельнули з автомату біля голови, подарувавши гільзу на пам'ять.  Сказали: «загубиш – вб’ємо». А коли люди просилися до лікарні – говорили: «спробуйте на Білгород, якщо доїдете».

Читайте статтю повністю тут.

Позивний «Зефірка». Історія художниці, яка долучилась до Тероборони

Інна Вішневська.jpg
Інна Вішневська (Фото: надане авторкою)

Людмила Макей, 02.05.2022

У мирний час вона була люблячою дружиною та мамою чотирьох дітей, талановитою художницею й викладачкою малювання. З-під її пензля виходили квіти, море і картинки щасливого життя. Сьогодні на ній військова форма, бронежилет і захисний шолом. Замість вишуканих суконь та взуття на підборах — пікселі на штанях і тактичні берци, які впродовж двох місяців війни є повсякденним вбранням. У ньому Інна Вішневська їздить, як вона каже, у відрядження. Насправді це мандрівка до місць, які нещодавно були пеклом: Бородянка, Буча, Ірпінь, Гостомель, Ворзель та інші населені пункти поблизу Києва.

«Я з 24 лютого в добровольцем у теробороні Білогородської сільської територіальної громади (СТГ), — каже Інна. — Їжджу в райони, які відносяться до нашого ТРО Збройних Сил України. От до Бородянки, наприклад, виїздила на чотири дні. На Великдень приїхала, завтра знову туди, рятувати людей».

Інна працює парамедиком у медичній частині.

«У мене штабна машина, а також водій та охоронець в одній особі, - пояснює Інна. — Він відповідає за те, щоб я була повністю екіпірована, в “броніку”, зі своїм бойовим набором — щоб в екстремальних випадках надати мені допомогу. Він також парамедик, звати Сергій Шарунов (позивний Пілюлькін). Мій позивний — Зефірка».

Отак удвох Зефірка разом із Пілюлькіним від початку повномасштабного вторгнення російських військ до України здійснили понад 100 виїздів у складі мобільної патронажної служби. Фактично з першого дня війни вони працюють удвох.

«Війну я сприймаю настільки спокійно, що декого лякає мій спокій, - зізнається Інна. — Не знаю, звідки воно в мене береться. Колеги жартують, що я — адреналінозалежна наркоманка. Це, в принципі, ненормальна реакція, але я почуваюся спокійною як ніколи. Паніки немає».

Інна каже, що охочих потрапити на передові позиції в Донецькій області стільки, що люди готові заплатити гроші, аби туди потрапити й захистити свою Вітчизну.

Повний текст статті читайте тут.

Слово від нашої редакції

02.05.2022

Доброго ранку. Перша жертва у війні — це правда, і, зіткнувшись з російською пропагандою в медіа та Інтернеті, українці, які не в змозі воювати, знаходять способи виграти інформаційну війну.

Ця історія про проєкт «Творчі сили України», спільноту цифрових спеціалістів у Telegram, які воюють на інформаційному фронті з перших днів російського вторгнення. Відеоінженери, редактори, ілюстратори створюють професійний контент і поширюють його, щоб протидіяти дезінформації, влучно використовують фото- та відео, щоб психологічно чинити тиск на ворогів і підтримувати союзників. Нині канал «Творчі сили України» налічує 38 тисяч читачів

«Трупи росіян піднімають бойовий дух»: як працюють українські інформаційні війська

Любов Величко, 29.04.2022

На другий день війни мене не взяли в територіальну оборону. Тому я вирішила воювати іншою зброєю — інформацією.

З перших днів війни в соцмережах миттєво почали з'являтися волонтерські ініціативи, до яких запрошували долучатися усіх, хто готовий боротися із Росією в інформаційних військах. За перший день я надіслала трьом активістам, і після відео-співбесіди мене долучили до трьох груп у WhatsApp та двох груп в Телеграмі.

Тут зібралися понад 40 тисяч ентузіастів, які цілодобово діляться ідеями про те, що можна зробити, щоб отримати перевагу на різних інформаційних фронтах. І щодня отримують завдання: поширити допис у соцмережах, намалювати мем, підписати петицію, влаштувати кібер-атаку на ворожий сайт, надіслати скаргу на телеграм-канал або ютуб-канал…

Роботи вистачає для всіх. Як і в кожному війську, тут є завдання для спеціалістів різного профілю: копірайтери, журналісти, режисери монтажу, дизайнери, генератори ідей, організатори, ілюстратори, піарники, і навіть тік-токери та кіберпартизани.

Перша наша стратегічна задача — підтримувати високий моральний дух українців: для цього потрібно збирати та генерувати контент про наші перемоги. Короткі історії, меми, та просто фото знищеної російської техніки та обсмажених трупів ворожих солдат - все це піднімає настрій стомленої від жахіть психіки. І дає сили боротися далі.

creative forces - Ukraine.png
Проєкт Креативні сили в Telegram. (Фото: Любов Величко)

По-друге, потрібно проламати стіну російської пропаганди, яка не дає зрозуміти росіянам, що відбувається в Україні і наскільки безглуздою є ця війна. А на додачу зламати їхній моральний дух. Зробити так, щоб якомога менше чоловіків хотіло їхати воювати з Україною. Для цього війна розгортається на незаблокованих ресурсах: в російських соцмережах Вконтакте та Однокласники, YouTube та Tik-Tok.

Надважливо розмовляти і з іноземною аудиторією. На початку війни західні уряди нерішуче говорили про санкції та військову допомогу. Як змусити їх змінити свою думку? В демократичних країнах політики чують голоси своїх виборців. Мирні акції, заклики в соцмережах та публікації в місцевих ЗМІ на підтримку України просто неможливо ігнорувати. Інакше ти просто не втримаєш своє крісло. Як змінилася позиція західних партнерів з початку війни - ми бачимо по кількості надісланих байрактарів та танків.

Окрема аудиторія, на яку потрібно впливати, - це бізнес-спільнота. Масовані заклики вийти із російського ринку та знищення репутації впертих “пацифістів” дає свої плоди. Тисячі брендів під тиском осуду громадськості всупереч своїм фінансовим вигодам згортають свою діяльність на території Російської Федерації.

Навіть на інформаційній війні є жертви. За неповних два місяці я втратила свій ютуб-канал, на якому розмістила близько сотні відео із полоненими російськими військовими та знищеною технікою. Майже всю війну моя фейсбук-сторінка із восьмитисячною аудиторією знаходиться в режимі обмежень: «ваші дописи будуть показувати внизу стрічки через порушення правил спільноти**»**. Але то дрібниці.

Попри все я продовжую боротьбу із тими ресурсами, які в мене є. Створила новий ютуб-канал і резервну сторінку у фейсбуці. Опублікувала близько тисячі дописів, які сумарно поширили десятки тисяч разів. Розмістила понад 13 тисяч фотографій трупів російських солдат на популярних локаціях в російських містах у Google Maps. Це мій невеличкий вклад у перемогу.

Київ частково повертається до життя

Попри те, що офіційно Київ досі вважається небезпечним містом для проживання і влада не рекомендує туди повертатися тим, хто виїхав, деякі сектори столичного життя відновлюють роботу. Київський письменник та журналіст Юрій Рогоза описав особливості продуктового шопінгу під час війни.

Юрій Рогоза, 27.04.2022

Ми з дружиною живемо на Русанівці, своєрідному острові в Києві, оточеному дніпровською затокою та з’єднаному з містом кількома автомобільними та пішохідними мостами.

У першідні війни моя дружина вийшла до магазинів. Вона розповіла, що паніки на Русанівці не було, але вулиця виглядала незвично. Банк був закритий повністю, до вуличних банкоматів стояли величезні черги, полиці продуктових магазинів порожніли на очах. Втім, якісь запаси продуктів ще були, миттєво зникли лише крупи, сигарети та консерви, як і належить у воєнний час. Ще не було хліба: ані свіжого, ані черствого.

Біля ряду магазинів на її очах зупинився вантажний бус. Похмурий чоловік відкрив задній люк, виставив на асфальт кілька величезних ящиків, сказав, що все безкоштовно і поїхав. У ящиках були свіжі огірки, помідори, яблука та чомусь апельсини, які не ростуть в Україні. Та люди не накинулися на безкоштовні вітаміни, спокійно брали, хто що хотів, і такі епізоди дозволяють пишатися своєю нацією більше, ніж будь-яка пропаганда.

На четвертий день повномасштабної війни усі мости та перехрестя були блоковані укріпленими блокпостами, магазини не працювали. Біля єдиного, який був відкритий («Фора»), стояла спокійна, але майже нерухома черга, схожа на невеликий натовп. Періодично звідти виходили відвідувачі з порожніми руками або якимось маленьким пакетом, і всередину запрошували нову групу покупців, які гадки не мали, що вони зможуть знайти та купити.

Налагодилося продуктове забезпечення Русанівки поступово. Спочатку дружина принесла блок сигарет тієї марки, яку я курив до війни. Потім зателефонувала з магазину, щоб спитати, що я хочу на вечерю, мисливські ковбаски чи рибу. Потім поскаржилася, що не знайшла свого улюбленого коньяку (сухий закон скасували щойно російських солдат розбили та відкинули від столиці). З початку квітня взагалі почала, як раніше, їздити за покупками у віддалений великий маркет і залишати важкі пакети в багажнику, аби я забрав їх по дорозі додому.

Я до маркета не їздив, але кілька разів заходив до найближчих магазинчиків, де часто бував до війни. Вони відрізняються від себе, колишніх, передусім, незрівнянно бідним вибором. Якщо раніше, стоячи перед прилавком, я довго згадував, який із восьми представлених сортів салямі подобається дружині, то зараз можу купити більш підкопчену або іншу, яка лежить поруч із нею. Замість тридцяти сортів пива представлено шість чи вісім, але серед них, дякувати богу, завжди є темне, і це шикарно, бо світле я не п'ю. Та сама картина з усім іншим. Позавчора мене так здивували недоречні серед наших тривог стиглі ананаси, що я купив один та приніс додому.

Моя доросла дочка живе зі своїм бойфрендом у містечку Козин, престижному передмісті Києва. Ситуація з продуктами там близька до тієї, яку я описав, але елітний статус містечка не впливає на примхи військового законодавства. Козин знаходиться за формальною межею міста, і там продовжує діяти сухий закон.

Newsletters