Історії з України, #Тиждень 10: Київ зазнав нових ракетних ударів

Пошкоджений ракетою дім, Київ, Шевченківський район, 28 квітня 2022 року. (Фото: ДСНС)

Блог «Історії з України» є центральною частиною нашого проєкту. У ньому в прямому ефірі українські журналісти пишуть про важкі умови життя через російське вторгнення, та повідомляють про те, що відбувається на місцях. Російські журналісти, яким загрожує цензура та тюремне ув’язнення за правду, також поділяться тут своїми історіями. Ми не завжди можемо перевірити події, описані в їхніх статтях, але їхні короткі репортажі та сюжети описують країну, що перебуває у воєнній смуті.

Команда українських редакторів Geneva Solutions буде постійно оновлювати його та додавати нові записи протягом тижня. Версію цього блогу англійською можна прочитати тут. Дякуємо всім, хто підтримав цей проект через нашу краудфандингову кампанію.

Павло Казарін, знаменитий журналіст, який став бійцем: «Відомі чи ні, ми всі хочемо захищати Україну»

Анна Айзенберг, 29.04.2022

Один із найвідоміших журналістів України – Павло Казарін, взяв у руки автомат і тепер воює за Київ.

21.jpg
Фото: Павло Казарін

“Мене часто впізнають. Впізнавали в черзі, досі впізнають. Хтось дивується, нібито “ось ми вас бачили по телевізору, а тепер ви тут”. Часто просять сфотографуватись. Війна зараз вона і народна і вітчизняна, вона стерла всі межі між людьми. Відомі і ні, багаті та ні – всі разом. Суспільство стало однорідним”, - каже він.

Сам Павло з Криму та у 2014 році, через окупацію півострова Росією, був змушений переїхати до Києва.

“Так випало, що війну 2014 року я прогуляв. Я тоді був у Криму, основні події та військові дії пройшли повз мене – на Донбасі. У мене для самого себе є багато виправдань, чому я тоді не пішов з автоматом захищати Україну: я займався журналістикою, кримчан не викликали на мобілізацію, я дбав про своїх батьків... Я знайшов собі мільйон чудових виправдань, але я не хочу "прогулювати" другу війну”, - зазначає Павло.

Зараз, коли Росія широкомасштабно напала на Україну, на другий день війни Павло взяв у руки автомат і пішов захищати країну не на інформаційному фронті, а на реальному.

Про те, як і хто зараз захищає Київ, Павло розповів нам ексклюзивно – під час перезмінки знайшов трохи сил, щоб розповісти читачам, чому Україна зараз воює за європейські цінності. І чому перемога в Україні важлива не лише для її мешканців, а й для всього цивілізованого світу. Читайте повне інтерв’ю, яке було проведено перед останніми ракетними ударами по Києві 28 квітня.

Слово від нашої редакції

Добрий ранок. 29 квітня українці прокинулися з повідомленнями про нові обстріли, втрати та руйнування в різних регіонах, як-от Дніпропетровська та Харківська області, Хмельниччина. Важкі бої на сході країни тривають. Столиця Київ зазнала нових руйнувань минулої ночі після кількох тижнів відносного спокою. Наш київський кореспондент наразі підготував допис на цю тему.

Київ зазнав нових ракетних ударів

Ольга Головіна, 29.04.2022

Дизайн без названия (1).jpg
Фото: Ольга Кириленко/Українська правда

Теплий квітневий день. Після затяжного холоду до Києва нарешті прийшла справжня весна. Місто поволі оживає більшим потоком машин на дорогах, гомоном дитячих голосів на майданчиках, ароматами запашної кави на вулицях столиці. От-от у Києві зацвітуть каштани, і здається, що нарешті можна вільно і без страху насолоджуватися весною.

А вже увечері близько 18:00 оголосили про повітряну тривогу і за дві години центр Києва здригнувся від потужних вибухів. Очевидці розповіли, що над центральними районами столиці піднялася хмара диму. Ракети влучили в будинки Шевченківського району.

«Увечері ворог обстріляв Київ. Два влучання в Шевченківському районі в нижні поверхи житлового будинку. Рятувальники і медики працюють на місці. Обстежують і будинки поруч, виводять людей. Наразі госпіталізували трьох постраждалих», – написав Віталій Кличко у своєму Телеграм-каналі.

Інформацію підтвердили речниця ДСНС Світлана Водолага і радник голови Офісу президента Михайло Подоляк.

«Два влучання. Один об'єкт, один житловий сектор біля об'єкта. Влучання було у перші поверхи, а на верхніх є люди», — розповіла речниця ДСНС Світлана Водолага.

На місце події оперативно прибули рятувальні служби та медики. Людей поспіхом вивели з ушкодженого вибухом будинку, оглянули сусідні будівлі.

Ольга Кириленко, журналістка Української правди, яка прибула на місце події, розповідає, що побачила багато спеціальної техніки, машин швидкої допомоги і правоохоронців, які загородили будинок, в який влучила ракета.

«Журналістів за огорожу не пускали. Кілька місцевих, які жили в цьому будинку, телефонували своїм рідним і просили поліцейських пропустити їх за огорожу. Люди були стривожені. Я бачила одного постраждалого, якого виносили на простирадлі. Близько 22.00 нас, журналістів, пустили ближче до будинку і ми побачили, що нижні поверхи будівлі сильно зруйновані. Було багато пилу, було важко дихати. У підвалі лише горіло світло і десь дзюрчала вода», - каже Ольга Кириленко.

Станом на 21:25 пожежу на загальній площі 100 кв.м. ліквідували. А вже сьогодні зранку стало відомо, що в результаті російського обстрілу багатоквартирного будинку у Шевченківському районі одна людина загинула, 10 людей постраждало, четверо отримали поранення, їх госпіталізували. Про це повідомив перший заступник голови КМДА Микола Поворозник. Рятувальники зранку відновили розбір завалів. 25-поверховий будинок новий і був малозаселеним, тому там було небагато мешканців.

278772763_357608529733444_5197786288115289214_n.jpg
Пошкоджений ракетою дім, Київ, Шевченківський район, 28 квітня 2022 року. (Фото: ДСНС)

Учора, коли сталися ракетні удари по центру столиці, у Києві було одразу дві високопосадові делегації. Напередодні до України після зустрічі в Москві з російським президентом Володимиром Путіним прибув з офіційним візитом генеральний секретар ООН Антоніу Гуттереш. Також до Києва приїхав прем’єр-міністр Болгарії Кіріл Петков.

За понад два місяці війни в столиці загинули понад 100 людей, поранені 435 мирних киян. Про це повідомляє столична влада і рекомендує усім жителям столиці не нехтувати сигналами повітряної тривоги, адже Київ і досі залишається ціллю для атак Кремля.

Зранку 29 квітня стало відомо, що внаслідок обстрілу загинула журналістка, продюсерка української редакції “Радіо Свобода” Віра Гирич.

279152699_1937817593070830_5978826937952133077_n.jpg
Віра Гирич (Фото: facebook.com/vira.hyrych)

Віра проживала у будинку, в який влучила російська ракета. Раніше ми публікували статтю про те, чому журналісти стають цілями для російських військ в Україні.

Слово від нашої редакції

28.04.2022

Доброго дня. Мене звати Олена Ткаліч і я приєднуюсь до редакторської команди, яка оновлю цей блог. Я з Києва та більше 10 років працюю в журналістиці. У мирний час писала про жіночу зайнятість, гендерну нерівність і доглядову інфраструктуру, а влітку планувала захист диплому магістра соціології про одиноких матерів. Але почалась війна. Тепер в Україні тисячі загиблих, сотні тисяч під окупацією та щонайменше п'ять  мільйонів розділених сімей. І моя серед них, бо війна змусила переїхати з дітьми до Австрії. Зараз фактично всі українські журналісти пишуть про війну. І найменше, що я можу зробити, - це дати слово тим, хто бореться за нашу свободу. На передовій, у тилу та в інформаційному просторі.

Сьогодні ми маємо кілька історій про те, як і чому евакуюйовувались українців, що доводиться при цьому переживати дітям та чи мають змогу люди залишати окуповані території.

Велика битва за Донбас почалася

В Україні росте напруга на східному фронті. Всі говорять про "Битву за Донбас". Пропонуємо розповідь про це від журналістки, яка зараз перебуває на окупованій території регіону.

Ксенія Новицька, 28.04.2022

Велика битва за Донбас почалася. Саме про це говорять всі великі ЗМІ нашої країни, а також міжнародні журналісти. А разом з нею зникла можливість для жителів окупованих територій евакуюватися до населених пунктів, які підконтрольні уряду України. Якщо раніше майже щодня приватні перевізники здійснювали вивіз людей з окупації у безпечні місця, то вже приблизно два тижні ні на власному транспорті, ні з перевізником виїхати не можливо.

photo_2022-04-28_13-59-08.jpg
Обстріляний 14 квітня 2022 року пасажирський автобус. (Фото: telegram-chanel Артюх)

Останні спроби вивезти людей закінчилися обстрілами та загибеллю. Так, в період з 12 по 15 квітня декілька колон автоперевізників були обстріляні російськими військами. Ось що у своєму телеграм-каналі написав перевізник Анна Лобурь.

"Не можу писати… Прийняти те, що відбувається. Але учора, 14 квітня, наші перевізники дізналися, що інші автобуси змогли проїхати і вирішили теж спробувати. Три автобуси проїхали нормально, а інші два розділили легкові автомобілі. Саме вони і попали під обстріл. Постраждалі знаходяться у лікарні Борової. Є поранені та загиблі. Зв'язку нормального не має. Конкретну інформацію поки не вдається дізнатися. Подальшу інформацію передаватимемо тільки родичам".

photo_2022-04-28_13-59-01.jpg
Обстріляний 14 квітня 2022 року пасажирський автобус. (Фото: telegram-chanel Артюх)

Через постійні обстріли, які не вщухають ні на мить, у населених пунктах Луганщині часто зникає світло. У передпасхальні свята окупанти обстріляли Кремінську ТЕС, яка є основним постачальником світла на Луганщині. Через це протягом декількох днів у денний час майже не було електричної напруги.

Не можу сказати напевно, але, мабуть, через значні втрати окупантів під час боїв за Луганщину на "новозвільнених" територіях бойовики "луганської народної республіки" оголосили про початок роботи військових комісаріатів. У листівках, які вони розповсюджують, написане наступне.

photo_2022-04-28_13-58-52.jpg
Оголошення про роботу військоматів “ЛНР”. (Фото: telegram-chanel Артюх)

1. На территориях освобожденных районов начали работать военкоматы. Проводится набор сотрудников.

2. В 2022 году мобилизации и призыва не будет.

3. Осуществляется набор добровольцев в народную милицию лнр.

4. Всем мужчинам в возрасте от 18 до 50 лет, а со званием офицер до 60 лет, необходимо встать на учет в военкоматах по месту жительства.

5. Всем предприятиям и организациям ведение воинского учета и сверить сведенья в военкоматах.

Маю надію, що у людей хватить розуму проігнорувати таке "розпорядження" та не стати "гарматним м'ясом" для російський бойовиків.

Діти в евакуаційному поїзді. Дорога спасіння до Львова

Людмила Макей, 22.04.2022

Залізна дорога стала головним способом евакуації в Україні. Завдяки їй за час російської агресії у безпечні місця вивезли чотири мільйони людей. Про те, як це відбувалося, на основі власного досвіду пише журналістка Людмила Макей.

Діти у вагоні евакуаційного потягу Мелітополь-Львів.jpg
Люди у вагоні, березень 2022 року. (Фото: Людмила Макей)

– Мамо, я хочу тиші!

Бодя розгублений і безсилий. Йому шість років, і він завжди був центром всесвіту в своїй родині. Його любили, обіймали, цілували й балували, купували найкращі іграшки й водили в Макдональдс. У нього вдома була власна кімната, де Бодя міг і гратися, й відпочивати, і ховатися від Бабая, про якого розповідала бабуся.

Тепер Бодя сидить у переповненому душному вагоні, де нема де курці клюнути. Навколо повно чужих людей, яким байдуже, чи вдалося йому поспати, і які цукерки він більше любить: у шоколадній глазурі чи желейні. Верещать і горлопанять діти, яких матері везуть подалі від війни. Таких дітей – цілий вагон. І ця картинка аж ніяк не вписується в картину світу ніжного домашнього хлопчика, який лише місяць тому навчився читати.

– Мамо, я хочу тиші! – каже він.

Але мама сумно усміхається й дає синові зошит і ручку: сядь, помалюй!

Бодя починає зосереджено водити ручкою по аркушу, поринаючи в іншу реальність. Галас навколо нього вже не має значення. Тільки він, зошит і ручка. За півгодини малюнок готовий.

– Мамо, подивись, який танк! Це танк український! Він їде вбивати Путіна.

Бодя намалювавв танк, що їде вбивать путіна.jpg
Малюнок Боді, березень 2022 року. (Фото: Людмила Макей)

А поруч із Бодею сидить чотирирічна Вероніка. Вона їде до Львова. Кароока дівчинка-перлинка з кучерями-квіточками, вона любить море, дельфінів та яскраві колечки з героями мультиків.

Вона невгамовна, як ртуть. То довірливо прилине до мами (Мам, ти ж мене любиш, правда?), то заскочить на коліна до старшого братика, то простягнеться місточком між сидіннями. Лягти уздовж вона не може, бо там щільно, як оселедці в банці, туляться один до одного двоє старших братиків і тьотя. Навпроти – мама, ще один брат та інші пасажири.

У проходах теж сидять люди, хаотично навалені сумки, рюкзаки, дитячі візочки, переноски для домашніх тварин. Жінки з дітьми сидять і стоять не лише у вагоні, а й у холодних прокурених тамбурах.

Веронічка спить.jpg
Веронічка спить, березень 2022 року. (Фото: Людмила Макей)

Навіть біля туалету – найбруднішого місця у вагоні, туляться дитячі візочки. Але матусям байдуже, що там мікроби. Сьогодні можна закрити очі на антисанітарію, головне – дитина в безпеці.

– Ми з Нікополя, - каже Олена, мама Вероніки. – Вікна нашої квартири виходять якраз на Запорізьку АЕС. Як кадирівці захопили станцію, ми бачили на власні очі. Цілу ніч простояли біля вікон. А вранці поспіхом зібрали речі й вирішили вивозити дітей.

Дивом пощастило потрапити до останнього евакуаційного поїзду на Львів. Більше, кажуть, у цьому напрямку нічого не буде.

Потяг їде повільно, з довгими зупинками та завішеними вікнами. Чоловіків тут майже немає – їх не беруть до евакуаційного потягу, лише тих, кому за 70.


Люди у вагоні, люди на пероні.jpg
Люди у вагоні та на пероні, березень 2022 року. (Фото: Людмила Макей)

Представники тероборони ходять по вагонах, заспокоюють людей (як можуть, звісно), допомагають за потреби набрати води чи розсадити нових пасажирів. Та місць критично не вистачає, на станціях потяг зупиняється, але дверей не відчиняє. На пероні лишаються тисячі людей, які втратили все, навіть надію на порятунок.

Жінки налякані, діти відчувають відчай своїх матерів і невпинно плачуть, кричать, голосять. Це тужливе дитяче квиління не стихає ні вдень, ні вночі. Воно летить услід за поїздом, як прощальний зойк. Висмикнуті з корінням із рідної землі, українці їдуть на захід, у невідомість.

Моє місто не знищено. Чому я поїхала з України

Більшість українців, які були змушені покинути дім через війну, виїхали зі східних регіонів.  Це близько 58%. Але з України поїхали і мешканці більш безпечних міст. Про те, чому так відбувається, на власному прикладі розказує журналістка Мирослава Опанасик.

Мирослава Опанасик, 22.04.2022

фото 2 Місце у підвалі для сина.jpg
Місце у підвалі для сина, лютий 2022 року. (Фото: Мирослава Опанасик)

О 5 год ранку 24 лютого мене розбудили гучні звуки вибухів. З інтернету я дізналася, що почалася війна і росіяни обстрілювали Рівненський аеропорт. Сон як рукою зняло. У сусідній кімнаті спав 6-річний син.

Першим ділом зібрала у рюкзак документи та одяг дитини. Сирен повітряної тривоги не було чути (пізніше я дізналася, що спочатку така проблема була у багатьох районах міста). Сина у дитсадок не повела. Було страшно за нього.

У місті почалася паніка. На автозаправках і біля банкоматів утворилися великі черги. Люди заправляли авто і знімали гроші, щоб утекти від війни. Черги були і в аптеках: люди змітали ліки, деякі з них вже не можна було купити. У магазинах виникли перебої з хлібом, частина з них припинила приймати банківські картки, а щоб зняти готівку, потрібно було вистояти величезну чергу біля банкомата.

Фото 4 Черга за ліками під аптекою біля міської лікарні Рівного.png
Черга у аптеку, лютий 2022 року. (Фото: Мирослава Опанасик)

На вулицях стало багато поліцейських, людей у військовій формі. Я знала з новин, що в місті діють диверсанти. На дорогах, дахах будинків люди виявляли позначки-хрести для приземлення ворожого десанту. Один такий знайшли навіть на сусідній вулиці.

Повітряні тривоги були по кілька разів на добу. Ми тоді спускатися у підвал будинку. Адже бігти до спеціальних укриттів було далеко, та й перед цим влада інформувала, що більшість з них не готові до використання. Я занесла у підвал ковдру, подушку і плед, воду і книжки, щоб було чим розважити сина.

Облаштоване місце рятувало, коли сильно хотілося спати. Адже повітряні тривоги були і пізно вночі, і майже щодня о 5 год ранку. Через недосипання син став знервованим, дратівливим, капризним. Я теж погано спала ночами. Лягала одягнутою. Боялася не почути звуки сирен.

У місті ввели комендантську годину і світломаскування. Це означало, що ввечері не можна виходити на вулицю і ліхтарі скрізь вимикали, вікна щільно зашторювали і гасили світло.

фото світломаскування у квартирі.jpg
Світломаскування у квартирі, лютий 2022 року. (Фото: Мирослава Опанасик)

Якось ми з сином ввечері пішли в аптеку за ліками, а коли поверталися, місто поринуло у суцільну темряву. Син міцно стиснув мене за руку і я відчула, що його рука тремтить. Йому було страшно.

Я боялася, щоб не почалися масові обстріли чи бомбардування. Адже говорили про можливий наступ росіян з Білорусі, а вона - менш як за 200 км. Тоді, розуміла я, виїхати буде не можна. А особливо, якщо пошкодять авто.

Врешті, коли замучений нічними повітряними тривогами син заявив, що більше не піде у підвал, а лишиться дивитися мультики у квартирі, я вирішила їхати до Польщі.

Слово від нашої редакції

28.04.2022

Доброго ранку, це Ольга. Станом на 28 квітня, Росія стверджує, що евакуювала близько мільйона громадян України з, на її думку, небезпечних територій, і понад 180 000 з них - діти. У той же час український уряд неодноразово заявляв, що російські війська примусово вивозять людей, дорослих і дітей, з нещодавно окупованих територій – Маріуполя, Ізюма тощо.

Тим часом, до нас дійшла історія відважної вчительки з Чернігова. Вона спромоглася врятувати і вивезти 30 дітей-сиріт, коли місто було окуповане російськими військами. Історію записала журналістка Ольга Суровська.

«Це як кіно дивитися». Історія порятунку 30 дітей та їхньої вчительки з Чернігова

IMG_0069 (1).jpeg
Врятовані діти з Чернігова. 20 квітня 2022 року. (Фото: Ольга Суровська)

Наталя Песоцька працювала вчителем у Чернігівському центрі соціально-психологічної реабілітації, прожила своє життя з чоловіком і двома дітьми. 24 лютого її життя повністю змінилося, коли Росія вторглася в Україну. Того ж ранку місто зазнало нападу російських військ. Відтоді їй доводилося щодня доглядати в центрі 30 дітей – під час бомбардувань, без води, тепла, електрики та з нестачею їжі. Після трьох тижнів виживання в Чернігові, Наталя Песоцька взяла в руки всю свою мужність і відчай, та зуміла з усіма дітьми втекти до Івано-Франківської області.

Ольга Суровська, 20.04.2022

Сьогодні вона згадує ті події як фільм жахів. Ми зустрілися з Наталею в гірському селі на заході Україні (конкретне місце не названо через їхню безпеку).

Протягом першого тижня російського вторгнення Наталя Песоцька та її колеги зробили все можливе, щоб подбати про дітей та убезпечити їх. Наймолодшому з них три роки. Щоразу, коли лунали сирени повітряної тривоги, вони відводили дітей до овочевого підвалу, але незабаром через часті авіаудари та обстріли їм довелося залишатися там цілу ніч.

Коли снаряд зруйнував стіну центра, Наталя з усіма дітьми переїхала до найближчого бомбосховища. За 700 метрів був Троїцький собор, у якому вже перебували 600 осіб.

Наталя навчила дітей молитися, і вони продовжували молитися вголос кожного разу, коли було бомбардування чи авіаудари.

«Ми йшли, а над головою летіли шрапнелі. Ми дійсно їх бачили. Страшно! Знаєте, ми навіть звикли. Треба було якось жити», – розповідає Наталя. «Діти дали мені сили витримати всі випробування і не втратити надію. Вони — найбільший скарб у моєму житті, і вони весь час були зі мною».

Читайте статтю повністю Українською та Англійською.

Сьогодні ми також отримали історичний нарис російських військових тактик. Український журналіст і редактор Сергій Карюк, автор серії історичних детективів («Тарана», «Кременецький Звір», «Остання Босорканя» та інші) розповідає про сформовану традицію залякувань, терору та вбивств цивільного населення під час низки відомих російських військових кампаній в Європі – від початку 18-го століття, через Наполеонівські війни, до нещодавньої різанини в Бучі, Ірпені та інших містах України. Стаття підкріплена історичними документами.

Історична призма: Традиції масових вбивств цивільного населення в російських військових кампаніях

278388186_470569838147722_1346123307237938914_n (1).jpg
Жінка стоїть біля зруйнованого будинка, село Луб'янка, Київська область, квітень 2022. (Фото: Максим Хотиленко)

Сергій Карюк, 25.04.2022

Десятки мешканців Бучі та Ірпеня були вбиті «флашеттами» – металевими дротиками, які скидали на мирних мешканців з російських військових літаків. Це лише одна новина з десятків подібних за останні місяці. Російська армія перетворює мирні українські міста на пустелю. Це звичайна військова традиція росіян.

«Страшна різанина», «Вся Україна в крові», «Жінки і діти на лезах шабель».

Такими були заголовки французьких газет «Летре історік», «Меркюр історік», «Газет де Франс» та «Парі газет» за 1708 рік.

Французи писали про різанину в Батурині. Тоді цар Петро Перший наказав зрівняти з землею столицю гетьмана Мазепи. Росіяни вбили від 11 до 15 тисяч мирних мешканців – дітей, жінок та старих.

Минуло сто років і французи впевнилися в жорстокості російських військ на власному досвіді. В 1814 в Францію вторглися російські війська.

Читайте статтю повністю Українською та Англійською.

Слово від нашої редакції

27.04.2022

Вітаю! Цей блог пропонує вам наша команда з трьох українських редакторок. Мене звати Марія Романенко. Війна застала мене та мого хлопця з Британії в Києві. Через те, що в нього решта сім’ї перебуває в Британії, мій хлопець одразу сказав, що буде рухатись на захід країни з метою повернутись додому. Я не хотіла розлучатись з ним, та оскільки вже проживала в Британії раніше і ця країна для мене не нова, рушила за ним. Наразі я живу з ним у Манчестері, де до нас нещодавно з України приєдналась моя мама. У Києві я працювала в Kyiv Post та Hromadske International, а за межами цих видань, як фрилансерка, писала для Business Insider, BBC, ITV, Reader’s Digest, Condé Nast Traveler та інших світових ЗМІ.

Україна прокинулася 27 квітня з новинами про нові обстріли в Дніпропетровській, Харківській, Херсонській, Луганській та Донецькій областях.

Херсон, наприклад, залишається в російській окупації майже з самого початку повномасштабної війни. Дар’я Котєльнікова — уродженка Херсону, яка після початку війни була змушена покинути рідне місто.

«Коли Росія почала нападати [на Херсон] і російські війська сунулись з окупованого Криму, я зібрала рюкзак і покинула свою дім та сім'ю. Двадцять років мого життя були стиснуті в цьому рюкзаку. Тепер я в Італії, але я продовжую працювати для Gwara Media. Та я вже не звичайна двадцятирічна жінка, я воюю в інформаційній війні», — розповіла Дар’я.

Як живе окупований Херсон сьогодні?

У своєму дописі Дар’я розповіла, як живе її рідне місто в ці дні.

Дар’я Котєльнікова, 26.04.2022

За останній місяць понад 10000 мешканців залишили область на свій страх і ризик. Люди налякані можливим проведенням референдуму. Жодних «зелених» коридорів або евакуації офіційно немає. Комусь вдається проїхати спокійно, а хтось натрапляє на міну. Не застрахований ніхто. Одну з небагатьох стежок, яка була більш менш безпечною, закрили нещодавно. «До проведення референдуму нікого не випускаємо», — казали очевидцям на блокпостах.

У місті закінчується українська продукція. Товари першої необхідності почали завозити  з Росії, через Крим. Наприклад, кілограм звичайної ковбаси 500 гривень за кілограм. Батьки та знайомі кажуть, що ціни зросли як мінімум вдвічі на все. З травня вже не працюватимуть українські мережеві магазини АТБ та Єва. Їх закривають «на консервацію».

В місті також зʼявилася нестача готівки. Моя бабуся через це не отримала пенсію. Наразі отримати виплати можуть лише ті, хто отримує їх на картку.

Щоб зняти кошти у банкоматі, людям доводиться вистояти величезну чергу.

У Херсоні не стріляють. Проте щодня мешканці чують, як летять ракети в бік Миколаєва. Також існує психологічний тиск. З перших днів російська армія встановила свої правила в місті. Вони агресивно розганяють проукраїнські мітинги та періодично знімають постановочні відео про «звільнений» Херсон.

Людей просто так можуть зупинити та перевірити посеред вулиці. В деяких районах стоять блокпости. Частина херсонців вже має за звичку залишати вдома телефон або чистити переписки, на випадок якщо зупинять. Якщо ти чоловік будь готовий що можуть перевірити всі татуювання.

«Нас зупинили на одному блокпості. Доки розпитували водія, військовий постійно тримав дуло автомата наведеним на нас», —  так люди виїжджають навіть не з міста, а просто в інший район.

Також у Херсоні почали зникати люди. Щодня у соцмережах ледь не в кожного другого я бачу повідомлення про зникнення людини. Лише за квітень до пошуково-рятувального загону «Мілена» надійшло 13 повідомлень про зникнення. І лише одну людину знайшли. Вже як мінімум двох моїх знайомих викрадали, з метою залякати або знайти «організатора проукраїнських мітингів».

25 квітня окупанти захопили будівлю міськради. До цього там сиділа українська влада, завдяки якій місто функціонувало. Що буде далі невідомо. Але сподіваємося вже скоро місто буде вільним, і над ним майорітиме український прапор.

Навіщо Росії моє місто Ізюм?

Izyum photo.jpeg
Фото: Максим Висоцький

Журналіст Максим Висоцький розмірковує про події в його рідному місті, яке він був змушений покинути.

Максим Висоцький, 27.04.2022

Зараз уже можна порівнювати відчуття у 2014 і 2022 роках. Після першого вторгнення Росії на Донбас було страшно: в Ізюмі певний час розташовувався штаб АТО, бойовики були за менш як дві години їзди, та й більшість населення була проросійська. Але тоді мозок відмовлявся вірити, що таке можливо. Що Ізюм може опинитися в окупації й стати російським.

Ця відмова тоді, мабуть, і врятувала мою психіку. У 2022 році, коли про плани російського вторгнення було відомо ще за кілька місяців, останні дні перед 24 лютого минали в очікуванні найгіршого. Як виявилося, недарма.

Навіщо Росії потрібен Ізюм? Через місто протікає Сіверський Донець — річка відносно невелика, але техніка просто так її не перетне. До того ж, це важливий транспортний вузол — траса Харків-Ростов, залізничний шлях на Донбас. Ну і більшість населення відверто проросійська. Хоча вторгнення й змінило думку частини з них.

Повний текст статті читайте тут.

Журналісти, які стали цілями для російських військ в Україні

Max Levin.jpeg
Макс Левін. 2021 рік. (Фото: Євген Даценко/Фейсбук)

З початку повномасштабного вторгнення Росії на територію сусідньої суверенної держави загинули вже 21 медіа персона, повідомляє Press Emblem Campaign. З цього переліку принаймні половина журналісти, яких вбили безпосередньо під час виконання службового завдання. Інші загиблі або змінили роботу журналіста на службу в армії та загинули як солдати у бою, або були представниками інших суміжних професій. Наприклад, були вчителями журналістики, кінематографістами, працівниками пресс-служб і так далі.

Андрій Яницький, 23.04.2022

Часто вбиті або поранені журналісти були вдягнені у яскраві захисні жилети із надписом «Преса», пересувалися у авто з надписом «Преса», голосно повідомляли про свій професійний статус. Але все це не завадило російським окупантам по них стріляти.

Так у середині березня у містечку Гута-Межигірська у Київській області був убитий відомий український фотожурналіст Макс Левін. Попри чітку ідентифікацію його застрелили солдати Російської Федерації двома пострілами. Колишній співробітник NYT Брент Рено також був у жителі «Преса», коли його 13 березня вбили російські солдати поблизу міста Ірпінь.

Читайте статтю повністю англійською тут і українською тут.

Дитяча психологія у воєнний час. Важливу тему у своєму короткому дописі порушила журналістка Дар’я Кошель, яка намагається захистити і свого 5-річного сина він важких новин, та доступною дитині мовою пояснити, що ж відбувається довкола.

‘Дідусю, а потім ми сядемо у бронелітак з бронеракетами та полетимо рятувати Маріуполь’

Дар’я Кошель, 23.04.2022

«ВідбОюшка, прийди!»  З таким заклинанням  мій 5-річний син провів дві години повітряної тривоги у Львові, де ми зараз живемо. Він швидко знуджується в укритті, починає капризувати і дратуватися. І це нормально. Ненормально, коли маленька дитина повинна годинами сидіти в сирих укриттях, бо по її місту можуть вдарити крилатими ракетами. Ми теж дратуємося, видихаємо, заспокоюємося і по колу пояснюємо, що абсолютно нічого, крім як чекати, вдіяти не можемо. Треба сидіти, бо загроза не минула.

Інколи мені здається, що якби я взяла телефон і показала сину свіже відео з Харкова, Маріуполя чи навіть останні кадри з Одеси, мені б більше нічого не довелося пояснювати. Але я намагаюся оберігати його від таких кадрів. У перший день війни я у цьому прагненні впала в крайнощі. 24 лютого, коли як і майже всі в моєму місті, встала з першими вибухами, намагалася казати дитині, що нам загрожує якесь стихійне лихо, а не війна. Мене вистачило на пару годин. Добре, що я швидко усвідомила, наскільки це абсурдно.

Він не усвідомив, наскільки страшно те, що почалося: він не дивився дорослих фільмів про війну, не читав дорослих книжок про неї, тож він просто не може уявити. Як і багато інших дітей в Україні, яких швидко вивезли з небезпечних чи потенційно небезпечних зон.

IMG_5716 (1).jpg
Дитячий малюнок, квітень 2022, Львів. (Фото: Дар’я Кошель)

Діти загалом швидко до всього пристосовуються, кажуть психологи, але головне для них – це наш власний стан, їхніх дорослих. Те, що якісь речі особливо вражають мого сина, я розумію лише через деякий час, коли він видає їх у грі. «Дідусю, а потім ми сядемо у бронелітак з бронеракетами та полетимо рятувати Маріуполь», - почула я якось його слова пару тижнів тому і зрозуміла, що, мабуть, ми дуже багато говоримо про Маріуполь.

А ще танки. Син змусив нас усіх навчитися малювати танки. У нього самого виходять непогані, як на мене. До війни я дуже не любила мілітаристські іграшки, не купувала їх і кривилася, коли дарували родичі. Я і зараз їх не люблю, але я розумію, що дитині теж треба легальні та прийнятні способи виливати свою агресію та злість, яку вона дзеркалить від нас, дорослих. Тому хай намалює цих танків стільки, щоб вони йому остогидли зараз і щоб у дорослому віці його теж вернуло від таких «іграшок».

Слово від нашої редакції

26.04.2022

Ранок 26 квітня розпочався з новин про повітряні удари в Запорізькій області. Зокрема в Запоріжжя прилетіло три російські ракети. Одна людина загинула, ще одна постраждала.

Бої продовжуються в Луганській та Харківській областях. Ситуація на Херсонщині та Миколаївщині також залишається вкрай складною.

25 квітня ми опублікували статтю Анни Айзенберг про весілля моєї колишньої колеги Ангеліни Карякіної:

Весілля на війні. Як життя та плани на майбутнє перемагають бомби та смерть

Angelina and Yuriy 3.jpeg
Фото: Ангеліна Карякіна

З 24 лютого, згідно інформації від Міністерства юстиції, в Україні одружилось близько 25 тисяч пар. Майже всі — без весільних суконь, бо це, як виявилось, — не головне. Але така кількість нових родин свідчить, що українці планують життя та перемогу всупереч планам Росії.

Анна Айзенберг, 25.04.2022

У перші дні активної фази Російсько-української війни головний поліцейський Києва Юрій Зозуля та очільниця новин телерадіомовника Суспільне Ангеліна Карякіна приголомшили новиною, що вони одружились. Юрій та Ангеліна поділились цією новиною у Фейсбуці.

Про свою історію кохання та весілля під час війни Ангеліна розповіла GS News: замість подарунків — патрони та РПГ, а замість весільньої сукні — светр та фата від волонтерського центру.

«Складно пояснити, чому вирішили саме зараз. Так здалося правильним. Ми дізналися, який РАЦС працює, знайшли обручки у ювелірної дизайнерки на Подолі Лени Ястреб. Вона спеціально приїхала відкрити нам крамничку і подарувала ті, що нам сподобалися. Поїхали вдвох, розписалися. Потім запросили кількох друзів, чоловік — командирів», — розповіла Ангеліна.

Повний текст статті читайте тут.

Трагічний Великдень в Одесі

Марія Андрейченко, 24.04.2022

Дата Великодня співпала з датою двох місяців після російського повномасштабного вторгнення в Україну. У суботу вдень перед святом на Одесу обрушилася низка ракетних ударів. Одна з них потрапила до житлового будинку на вулиці Корольова. На Одесу пустили щонайменше шість ракет. У небі було виразно чути свист і гул, як від реактивного літака. А згодом пролунали постріли від ППО та прильотів ракет. У цей світлий день, коли в Єрусалимі зійшов благодатний вогонь, Одеса постраждала від російської агресії.

Будівля житлового комплексу «Тірас», яка взяла на себе ракетний удар, загорілася. Ще вчора тут співали птахи, а люди, які жили в цьому будинку жваво готувалися до свята, а сьогодні вони не мають домівки і всього, що пов'язувало з нею. Особливо сильно постраждали перші чотири поверхи. З загиблих стала відома одна сім'я із трьох людей: мама, її дочка та бабуся. Маленькій дівчинці було лише три місяці, це був би її перший Великдень. Рятувальники активно розібрали завали, але на сьогодні є один зниклий мешканець будинку, якого не знайшли під завалами, багато поранених.

«Не передати відчуття, коли дивишся фотографії вщент знищених квартир і ті місця, де ти гуляла з братом та сестрою,ходила на тренування та сиділа і просто слухала музику. На щастя з рідними усе гаразд…» — поділилась  переживанням одеситка Анна Каплінська про трагедію у будинку, в якому живуть ії родичі.

У неділю церкви не приймали на нічну службу одеситів, але зранку було багато бажаючих освятити паски, вибудувались цілі черги. Усі приходили у церкву помолитись за мир і знайти спокій від повітряних тривог та тривог на душі.

Слово від нашої редакції

22.04.2022

Мене звати Оля Василик і маю понад 10 років редакторського та журналістського досвіду в Україні та Франції. Сьогодні я беру участь у першому випуску живого блогу. Наші журналісти, які досі перебувають в Україні або щойно виїхали з країни, подбають, щоб історії були правдивими, інформативними та глибокими, висвітлюючи різні сторони України під час воєнних потрясінь.

Україна пережила два місяці російського вторгнення. Щоб згадати події першого дня війни, ми вирішили розпочати наш живий блог з розповіді журналістки Ольги Головіної, яка працювала в перші дні війни у Києві. Вона перекладала виступи генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга та президента України Володимира Зеленського, коли перші бомби пролетіли над містом. Головіній довелося тікати, боячись за своїх дітей. Однак перед цим вона встигла передати інформацію про справжню ситуацію в Україні після вторгнення російському телеканалу «Дождь», який невдовзі після цього закрила російська влада.

Усі знали, але ніхто не чекав. Усі розуміли, однак вірити не хотіли

Ольга Головіна, 22.04.2022

На світанку 24 лютого життя кожного в Україні розділилося на «до» і «після». Я прокинулася від потужних віддалених вибухів близько 5ї ранку. У дворі спрацювали сигналізації автівок. Було ще темно. Похапцем почала скролити стрічку Фейсбука. Почали з'являтися перші повідомлення про вибухи в Києві. Та навіть тоді вірити, що почалася війна мозок не хотів. Попри те, що дзвонила сестра з Луцька і благала негайно забирати дітей і їхати з Києва, що я бачила з вікна своєї квартири сотні машин, які вишикувалися в довжелезні черги на виїзд, що чимало друзів телефонували і розгублено запитували, що я збираюся робити, я відганяла думку про те, що можна от так просто у 21 сторіччі бомбити міста і стріляти в беззахисних людей. Це неможливо було уявити.

Та приймати рішення довелося досить швидко. Події розвивалися того дня надзвичайно стрімко – російська армія почала наступ одразу з півночі, сходу і півдня, в українських містах оголошували комендантську годину, в офісі на роботі попросили приглушити світло і заклеїти вікна скотчем. Усі чекали на виступ президента США Джо Байдена. Залишалася примарна надія, що Україна не самотня, що за нас заступляться. Мені довелося перекладати виступ генерального секретаря НАТО Єнса Столтенберга у Брюсселі 24 лютого. Нічого втішного для України я не почула.

Єнс Столтенберг, генеральний секретар НАТО:

“Росія вдалася до масштабного вторгнення. Ми закликаємо Москву негайно вивести свої війська з України. НАТО посилюватиме свою військову присутність на східних рубежах. Українанаш цінний партнер, однак сили альянсу не воюватимуть на території України”.

Ніч проти 25 лютого ми провели в бомбосховищі Київської інженерної гімназії. Цю школу закінчив три роки тому мій старший син. І досі тут навчається мій молодший. Спати на карематах, які розстелили на бетонній підлозі, було неможливо. Поряд плакало немовля, жінки тихенько перемовлялися, було багато домашніх улюбленців.

Біля 5ї ранку знову були вибухи. Цього разу мені здалося, що я навіть чула проліт ракети. Думка була одна – «тільки не сюди». Снаряд влучив у житловий будинок за кілька кварталів від нас.

IMG-20220225-WA0000.jpg
Пошкоджений снарядом будинок на вулиці Кошиця, Дарницький район, Київ. 25 лютого 2022 року. (Фото: Владислав Василенко)

Життя в Старобільську під російською окупацією

Місто Старобільськ знаходиться у Луганській області зовсім поруч з російським кордоном та лінією розмежування на Донбасі, яку після початку війни прорвали російські та сепаратистські війська.  Місто окупувала самопроголошена Луганська народна республіка, а мешканці зтикнулися з допитами та обмеженнями волі.  Про свій досвід життя у окупації розповіла місцев журналістка Ксенія Новіцька.

Ксенія Новіцька, 25.04.2022

Російсько-окупаційні війська зайшли на територію нашого міста Старобільськ на початку березня цього року. Тож вже місяць ми живемо в умовах так званого "руського миру".

В перші ж дні окупанти почали знімати наші прапори, займати будівлі державних структур - поліції, прокуратури, ліцеїв тощо. Наступним кроком стало введення комендантської години. Так, на дворі ХХІ століття, а ми мусимо лише в певний час виходити з дому та повертатися.

З їхньою появою засинати стало страшно, бо не знаєш, коли приїдуть до тебе додому, надінуть мішок  на голову та повезуть кудись на допит. Вони шукають патріотично налаштованих людей, місцевих активістів та волонтерів, колишніх військових та їхні родини, державних службовців. Особливо для них цінними є добровольці з батальйонів Айдар та Азов.

І окупанти знаходять тих, кого треба. Звичайно, не без допомоги місцевих колаборантів. Уявіть собі - люди, які прожили більшість свого життя у цьому місті, "зливають" інформацію загарбникам. Дехто цього навіть не приховує.

Говорити про те, що відбувається безпосередньо на допитах, непросто. Один мій знайомий разом зі своєю сім'єю побував там. Їх забрали з дому та кудись привезли. Більшість часу вони просто сиділи та чекали. За словами знайомого, очікування було нестерпним. Його допитали. Загарбники випитують інформацію про військовослужбовців. Фізичного насилля не застосовували. Знайомі виявилися з тих, кому пощастило... Бо повернулися додому цілими та здоровими.

Ситуація у місті нестабільна. У нас немає мобільного зв'язку. Точніше, не працюють українські оператори. Окупанти навмисно "заглушили" сигнал аби люди купували російські сім-карти. Інтернет-зв'язок такий слабий, що перегляд чи пошук інформації займає багато часу. Тобто, викликати швидку допомогу, повідомити про надзвичайну ситуацію, викликати таксі чи просто подзвонити мамі та запитати як справи наразі проблематично.

Повний текст статті читайте тут.

Одеса тримає оборону

На початку війни в Одесі спостерігалися деякі бойові дії, зокрема відомий інцидент на Зміїному острові, який став один із знакових мемів війни.

Марія Андрейченко, 22.04.2022

Незважаючи на складну ситуацію в інших регіонах країни, станом на 22 квітня, Одеса тримається та обороняється, намагаючись жити мирним життям.

photo_2022-04-22_11-13-41.jpg
Фонтан знову запрацював в Одесі. 21 квітня 2022 року. (Фото: Володимир Сосновський)

У Міському саду  запрацював фонтан. А в самій Одесі люди вишиковуються в дві черги. Перша - за поштовими марками, на яких зображено як солдат посилає “руський корабель куди подалі”. А друга - за паспортними послугами (ред. - місто прийняло тисячі внутрішньо переміщених осіб з інших областей України, з них сотні - це діти).

photo_2022-04-22_11-13-27.jpg
Фото марки «Руський воєнний корабель, іди…!» 21 квітня 2022 року. (Фото: Володимир Сосновський)

У Свято-Архангело-Михайлівському жіночому монастирі відбулась благодійна акція: монастир випікав паски військовослужбовцям. Також Чистий Четвер та підготовка до Великодня минули з особливою повагою: комунальні служби прибирали вулиці, парки, сади.

Незважаючи на те, що сьогодні були повітряні тривоги, день одесити і гості міста провели у гарному настрої. А після того, як з центра зібрали протитанкові їжаки, охочих пройтись вулицями стало більше.

Newsletters